Я не людина, я рослина, А часом я мале листя, Співало дванадцять дівчаток: ой, стелися, хрещатий барвінку, І сонце в ріці веретеном зеленим крутилось…
Написана єдина істина: рости!.
Хвала усьому, що росте, Хвала усьому, що існує!
Живу, терплю й умру, як всі звірята.
Звірята й зорі, люди і рослини – У всіх одна праматір, Природа вічна, невичерпна і невтомна, Хоч час крилатий з вітром лине…
Шумить, мов мушля, море, – дзбан холодного напою, Земля, мов мамут, зелені трави в сонці гріє й їжиться лісами. І сонце, що його він розчавив
У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк… Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити? І де межа життя проходить в попіл смерті?
Лежить на марах ночі день минулий…
І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий.
І риби з моря моляться до риб із зодіаків.
Ой, залюбились в твоїй дівчині І вітер юний і зорі сині. Вітер не віє, зорі не сяють, Твою дівчину палко кохають.
Вдивляючись в уста, як кличуть, В розсміяних очей огні, Різьблять у пам’яті обличчя, Щоб перелить його в пісні.
Таємні тіні – квіти ночі, Це душі білених дерев, До місяця летіти
Молитва ранку до останніх зір…
Коріння тиші, врослі в глину ночі…
П’ять крил зорі і змислів п’ять у людськім тілі, І ліжко – човен мрій, трагедій, сподівання.
…І крейдою зорі накреслить білий знак на карті долі. І вечір молитовно склав долоні зір… Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає запах…
Киплять сади під снігом квіття. Коса дороги в куряві розплетена лежить.
І ніч підкови зір в долонях казки губить.
В лісній абетці дивні букви, Наприклад, жолудь значить: у. У діалекті дятлів стукіт Передає фонему цю.
О смутку молодий, о радосте струнка!
Сестра Антонича – лисиця…
До Тебе, Батьківщино – земле вічна, Ведуть усі стежки й усі дороги.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)