Перший сніг
Осінь переїхала по полі возом золотим. Понад кучугури кучерява мряка – срібний дим.
Сонце з батогом проміння вогняний погонич. Навпростець по небі білі хмари в перегони.
На куделі верховіття сиве павутиння. Підпирається гори рукою далеч синя.
Вітер жовтий лист з дерев змітає помелом, В гущині сухе гілля гуркоче мідяний псалом.
Білі квіти впали – заповідь майбутніх січнів; Перший раз тоді поцілувала землю вічність. Копання картопель
Поволі, поволі По синім полі Дими кружляють На вільній волі.
Короткими
Багато багаття, Червоне шмаття, А часом жовте, Немов ламаття.
Обличчя веселі, Імли куделі, А подув зброду П’яніє в хмелі.
Вже літа є досить, Угору осінь Хустини білі Хмарин підносить –
.
Знаки німі, Що піддається зимі. Коломийка про провесну
Вітер віє, вітер буйний, віє за горою, Мороз ходить, мороз бродить під руки з весною.
В річці риби, в полі скиби дощу з неба просять, Роси росять, хмари хмарять небо в барву проса.
Помазала шляхи злива розкислим болотом, Плуги риють плай, мужицьким пахне поле потом.
Сірий ранок ніч розколе, згасне
Ой піду я до бору, до бору, Подивлюся на сонце крізь тінь. Піднесуться дерева угору, угору, І на землю впаде далечінь.
Ой піду я до бору, до бору, Подивлюся на сонце крізь сон. Попливуть мої думи угору, угору, Ліс і сон зашумлять в унісон.
Ой піду я до бору, до бору, Подивлюсь на смереки крізь смерк. Піднесеться вже вечір зі звору, зі звору, Щоб лиш день, наче пень, геть померк.
Ой піду я до бору, до бору, Подивлюся на вітер крізь віти, Як пливе він у ліса комору, комору. Буде в лісі сон, в сні ліс шуміти. Над водою
На березі білі берези напнуті, мов струни. День вітром по них потягає, неначе смичком, І шепотом падає в хвилі, як зерно до клуні. Ріка обіймає цей шум, мов раменами, дном.
На плесі являються піни білясті бруньки, Розхлюпані бризкають, спір між собою завівши.
На березі там я берези пень гладжу липкий І кидаю сам до води свої мрії та вірші. Товариство
Під тихий вечір, Як вітер хмари пожене на сон, Немов табун овець до водопою, Й луна над лісом стане золота, І зашумлять дерева в унісон, У гай піду та сяду під вербою, А коло мене Моя самота.
Тоді всі речі Покриє сірина. Дерева бгачко Спинають небо й землю, наче спряжка. Над нами віком ночі ліс накритий Й зі собою заведемо балачку Про те, як тяжко в світі є, як тяжко Без друга жити. Ідилія
На побережжі ріки отара овець білосніжних, Вітер торсає хмарами, білою гривою неба, Поки сивої мряки туманів, мов жито, не вижне; Облий облак на облаз гори присідає, мов лебідь.
Плоский горбок, злотолускі рибоньки плюскають в рові. Де є дійсності грань, де уяви є світ non est certum: В Тускулюм добрий Горацій на рундуку мармуровім Пише поему до грацій і слухає… радіоконцерту. Ожидання
У далеч встромляю розгойдані очі, неначе гарпун: На обрії сивім, де небо з землею зішите нитками дерев, Таємний, рухливий підноситься пункт, На півгоризонту мотузку тонку роздере.
Уже наближається, скоро підходить. Момент ще один, ще хвилина остання. Не знаю: це віз чи туман, пішоходи: У серце вбиваються гострі, залізні гаки – знаки питання. Собака й місяць
Втомлений лоб покладеш на пахучому сіні. Досить вже, досить на долю собачу ти вив. Чорна обкутає ніч соломою тіней, Тихо забудеш своїх незбагненних кривд.
Пахощі чуєш світанку; година вже третя, Очі, як вугілля, в темряві блиском горять. Довго й даремно на шиї шарпаєш кетяг. Вистрілить оклик півня, мов ранішній ряст.
Вітер торгає листя, мов струни на лютні. Жовч накипає у серці, аж випаде з меж. Ні, так далі не може вже бути; із люті Місяць зубами, немов маслака, розгризеш.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)