XX сторіччя принесло людству можливість усвідомлення себе єдиним цілим, або небачений раніше технічний прогрес. Але окрім цього саме воно породило нове жахливе явище – світові війни, трагедії вражаючого масштабу, що зачіпали відразу сотні мільйонів людей. Цілком природно, що це знайшло відображення у творчості багатьох письменників, особливо з тих країн, які безпосередньо брали участь у цих війнах.
Прогресивні письменники минулого також неодноразово зверталися до теми воєн, але саме у XX сторіччі ця тема стала актуальною, як ніколи,
Проте дійсно антивоєнними творами слід усе-таки вважати не ті, де оспівуються героїзм переможців і перемога над конкретним ворогом, що зображується втіленням зла (цю помилку роблять дуже часто), а саме ті, де засуджується війна як явище взагалі, де її жорстокості протиставляються принципово інші цінності: милосердя та гуманізм, хай навіть безпосередні події війни там оминаються, а увага авторів зосереджується на наслідках трагедії.
Що страшніше – необхідність ризикувати власним життям із зброєю в руках чи виявитися потім представником “втраченої генерації”?
Вони виявляються зайвими в суспільстві, в якому живуть. Навіть по закінченні воєнних дій війна дається взнаки – хтось помирає від виниклої через неї хвороби, як Патриція, інші продовжують страждати від тілесних та душевних ран. Ідуть із життя люди, продовжують ламатися спустошені війною душі.
Остання тема глибоко розкривається у творчості іншого німецького письменника – Генріха Белля у збірці “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…”, “Де ти був, Адаме?” та інших. Війна у його зображенні – щось абсурдне: це коли вчорашній школяр, а нині солдат, без рук і без ноги опиняється у госпіталі, розташованому в колишній гімназії, й сам не розуміє навіть, за які ідеї воював.
Схожі емоції відчувають герої американського письменника Ернеста Хемінгуея у романі “Прощавай, зброє!”, хоча причина цього дещо інша: вени намагаються втекти від війни, яку їхня свідомість не дозволяє прийняти. Генрі обирає цей шлях не тому, що він боягуз – війна здається йому безглуздою: то його несправедливо нагороджують медаллю, то так само несправедливо збираються розстріляти. Кидаючи зброю, він висловлює протест проти війни, а коли його кохана помирає, Генрі втрачає надії на майбутнє. Мир знайти неможливо, війна живе у душах людей, вона – скрізь.
Схожі мотиви можна знайти і у Вільяма Фолкнера (“Солдатська винагорода”) або у Джона Дос Пассоса (“Три солдати”) та багатьох інших.
Герой французького письменника Робера Мерля, сержант Жульєн Майя (“Вікенд на березі океану”) теж бачить лише безглуздість війни: “…не існує воєн справедливих, або воєн священних, або воєн за праве діло. Війна абсурдна по самій своїй сутності”. Ця людина за своїми моральними принципами не визнає будь-якого вбивства і не може вибачити собі за те, що вимушена була знищити навіть тих, хто цілком заслуговував смерть.
Свій вчинок, який будь-хто визнав би справедливим, Майя сприймає як зраду власних цінностей, а його загибель наприкінці роману дуже схожа на самогубство. До речі, роман “Вікенд на березі океану” був нагороджений Гонкурівською премією 1949 року.
Абсурдність війни саме як явища розкриває й популярний американський письменник Курт Воннегут. У творі “Бойня номер п’ять, або хрестовий похід дітей”, що має підзаголовок “службовий танець із смертю”, він не обмежується традиційними реалістичними засобами – цей роман має зовнішні ознаки фантастичного жанру. Але мандри героя Біллі Пілігрима у часі і просторі та спілкування з інопланетянами насправді лише художній прийом, який допомагає читачеві зрозуміти: справжня проблема не в конкретиці саме Другої світової війни чи зруйнуванні Дрездена, навколо якого обертається сюжет, причини лежать значно глибше.
Вони вічні, але для того, щоб зрозуміти їхню природу, чи хоча б відчути усю складність проблеми, треба інколи відірватися від стереотипів чи особистого ставлення до тих або інших подій і подивитися на себе й на світ “з іншої планети”.
Тоді відкриваються парадоксальні речі – люди носять у собі війну не лише після неї, вона живе у їхніх душах ще раніше, передаючись від покоління до покоління, коли справедливі цілі та славетні перемоги оспівуються у книжках або легендах, від яких “війна буде здаватися такою чудовою, що війни підуть одна за одною. А воювати пошлють дітей…”
Оце, мабуть, і є істинним антивоєнним пафосом – відшукати корені цього жахливого явища, і вже на такому рівні усвідомлення намагатися сказати усім війнам, минулим і майбутнім, тверде “ні!”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)