Василь Симоненко “принади” тоталітарної системи знав не за спогадами старших. Він почав літературну діяльність на тому великому зламі радянської історії, коли правду про сталінську епоху вже говорили не пошепки, а вголос. Коротка “… відлига хрущовська, яка змінилась новою зимою, не змінила ставлення Симоненка до системи, яка знущається над здоровим глуздом, особистістю, осміює народ.
Перекручена уява про морально-етичні цінності – ось що обурює поета. У вірші “Злодій” селянин не розуміє, чому врожай, вирощений його руками,
Красти погано, куди вже гірш… Симоненко звинувачує справжніх злочинців, які вкрали віру і надію у народу. У нього немає сил ані часу на поетичні прикраси, його “неслухняний вірш” рветься “свавільним криком”.
Поетові не замилили очі розповіддю про державні інтереси, він проти держави, інтереси якої ворожі інтересам людей. Тому він гнівно запитує:
Хто обібрав, обскуб його душу,
Хто його совісті руки зв’язав?
Біль за поругану працю та зусилля людей, які вірили своїй державі і щиро намагалися їй допомагати,
… безсонні ночі, неспокійні днини,
Мозолі, піт, думок гарячий щем
Лягли з тобою поруч в домовину
І догнивають під густим дощем.
У найтяжчі часи не зраджував Симоненко своїй совісті і поетичному покликанню. У сонеті “Я” двадцятичотирьохрічний поет уже свідомо висловив своє кредо, знаючи, що легкого життя воно не обіцяє:
Не знаю, ким – дияволом чи богом –
Дано мені покликання сумне:
Любити все прекрасне і земне
І говорити правду всім бульдогам.
Він не схибив, не покривив душею ні у віршах, ні в житті. Симоненкові допомагало знання того, що куплені ціною терору слава та обожнювання минають зі смертю тирана, і настає страшний суд історії, який уже не купиш:
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.
Гаряча віра в народ підтримує його. Усе минає, а народ пребуде у віки віків. Цій великій істині вчить нас поезія Василя Симоненка.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)