Жозе-Марі Ередіа Трофеї

Жозе-Марі Ередіа Трофеї Перекладач: Микола Зеров

Джерело: З книги: Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990

Забуття В руїнах давній храм на гострому шпилі, Там незворушно сплять у мертвому спокої

Богині з мармуру і бронзові герої, Що славу їх гучну поховано в землі. I тільки волопас там сходить на чолі Важкої череди в години водопою,

I ріг його тоді дзвенить старовиною, I чорна тінь встає на лазурoвім тлі. Природа-мати там ласкава, многодарна, I кожної весни проречисто і марно

Ростить новий акант на мармурі колон, I тільки людський

рід, сліпий і легкодухий, Не чує хвиль нічних, що жалісно і глухо Повабливих сирен оплакують крізь сон. Присвятний напис

Мій дар Ареєві, Незгоді та Війні. О друже добрий мій, допоможи старому Цей меч пощерблений, недобиток шолому І щит, мій добрий щит повісить на стіні. Візьми туди ж і лук.

Ти б не повірив, ні – Що я коноплею по дереву твердому Його обмотував – він не дававсь нікому – I руки накладав на тятиву міцні. А от і сагайдак. Летючої, дзвінкої, Дарма стрілецької ти в нім шукаєш зброї

Моїх досвідчених і прудкокрилих стріл: Я їх не розгубив. На службу нашій волі Я чесно їх віддав.

У купах перських

тіл Зосталися вони на Марафонськім полі. На Отрії Глянь: западає день, і вітер посвіжів,

Не в’ються оводи уже над чередою, I тіні довшають. Побудь, побудь зо мною, Сердечний гостю мій, посланниче богів!

За кухлем молока з гірських моїх грунтів Там, за вершиною Тіфреста сніговою, Ген-ген побачиш ти Олімп перед собою, Красу темпейських лук і пієрійських нив.

А там Евбея спить на лоні хвиль безмовних I Ета, де Геракл, конаючи, воздвиг Останнє огнище і перший свій жертовник. А там ясний Парнас і непорочний сніг,

Де громовий Пегас, збудившись із зорею, В свій несмертельний льот рушає над землею Горам божественним Ви, сині льодовці, гранітні верховини,

Уламки гострих скель, ви, подуви вітрів Над морем золотим розложистих ланів, Провалля і ліси, де спочивають тіні;

Печери темряві, непривітні долини, Де непокірливі вигнанці давніх днів Воліли наслухать до клекоту орлів,- Благословення вам од рабської родини! Утікши від тюрми і міста клятих стін,

Цю стеллу і олтар поставив раб Гемін Вам, гори, сторожі незайманої волі. На вас, ясні шпилі, що мовчите весь вік, В повітрі чистому, яким не дишуть долі,

Людини вольної лунає вольний крик. Завойовники Мов зграю сторожких над падлом шуляків, Яким докучили біда і безнадія,-

З Палoса рідного так поривала мрія Неситих, сміливих і хижих моряків. Їх вабили скарби далеких берегів, Де щире золото в підземних жилах спіє, I під пасатами їх щогли віковії

Хилились наперед до західних світів. В чеканні славних діл і вчинків героїчних Фосфорно-осяйна блакить морів тропічних

Злотистим маревом вінчала їхні сни; Або, схилившися над хвилі неозорі, Із білих каравел дивилися вони, Як від незнаних вод незнані сходять зорі.

Джерело юності Хуан Понс де Леон, піддавшись сатані, Знеможений, старий і від наук похилий, Як кучері йому посохли й побіліли, По води юності подався чарівні.

Солону шир морів в жадобі й марнім сні Три роки пінив він і напинав вітрила, Аж поки крізь туман бермудський поріділий

Флоріда процвіла в морській далечині. I тут, конкістадор, безумний і упертий, В землі незнаній ти, на власнім ложі смерті,

Рукою кволою поставив прапор свій. Старий! Ти щастя знав, і смерть, така ласкава,

Не доторкнулася твоїх зухвалих мрій, I юністю навік тебе окрила слава. Вицвіт огню Безріччя хаосу і довгий ряд віків

Вулкан метав огнем на цю гірську терасу I понад сніжними верхами Чімборасо Кривавим проростом у небі червонів. А нині все мовчить.

Вже ні сірчаних злив, Ні попелу нема з прапрадідного часу, А лава, кров землі, застигла в темну масу, Шпилі усталились і гуркіт занімів.

Лиш на останній крик вгамованого бунту У зморшках страдницьких спотвореного грунту, Край вивітрених скель, де чорне спить жерлo, Мов вибух громовий у тиші урочистій, Злітає кактуса легке струнке стебло

I розкриває враз свій цвіт полуменистий Треббія Зоря страшного дня поймає верховини; Все прокидається; в розбурханій ріці На водопої вже нумідські верхівці,

I поклик сурмачів зловісним зойком лине. Даремно Треббія несамовито рине; Перечить Сціпіон, відраджують жерці, I б’є холодний дощ. “Вложити топірці!” – Семпроніїв наказ триває без одміни.

В небесній заграві, міняючись щомить, Інсубрів селище на обрії горить, I чути рик слона з навітряного краю. А хижий Ганнібал добувся до застав I потай з-під моста уважно наслухає

До тупоту когорт і легкокінних лав. Луперк М. Валерій Марціал, кн. I, епігр 117 Луперк ще здалека кричить: “Поете мій,

Твій збірник епіграм – то ж золота латина; Для мене він, божусь, є насолод вершина… Я завтра шлю слугу – позич мені сувій!” “Ні, ні! Твій раб старий, кульгавий і сліпий, А сходи в нас круті, і дім у нас – руїна

Ти ж мешкаєш, я чув на спаді Палатіна, Атрект, мій видавець, либонь, сусіда твій Всім пропонує там його книгарня щедра Флакка, Вергілія, Теренція і Федра – Померлих і живих довічні імена. Там, тертий пемзою, до продажу готовий

За п’ять динаріїв – така йому ціна – Стоїть і Марціал в одежі пурпуровій”.