Всю історію життя Шевченка можна назвати тяжкою, нестерпно болісною драмою; історію його думки і творчості – драмою не менш тяжкою. Особиста драма в нього тісно і нерозривно сплітається з драмою його як геніального виразника думок і заповітних ідеалів рідного йому народу.
Однак чи не найдраматичнішою стороною життя і творчості українського поета є його самотність як митця. Звичайно, він мав багато друзів, які схилялися перед його талантом. Пантелеймон Куліш казав навіть, то Шевченко – “національний пророк”, а “сяйво духу
Коли читаємо “Кобзаря”, впадає в око дивовижна скромність поета в оцінці своєї творчості і суспільної ролі його музи. Він ніби не впевнений у своїх силах. Чуючи навколо себе стільки похвал, бачачи захоплення і схиляння перед своїм талантом, він не заспокоюється на лаврах, не піддасться почуттю самовдоволення. Навпаки, душу поетову огортає самотність, в нього виривається гаряче благання:
…Ридаю,
Молю, ридаючи, пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось.
Щоб людям серце розтопило
І на Украйну понеслось.
Відчувається
Мій Боже милий, як хотілось,
Щоб хто-небудь мені сказав
Хоч слово мудре, щоб я знав,
Для кого я пишу, для чого,
За то Вкраїну я люблю,
Чи варта вона вогня святого?
Ці слова вирвалися в поета під час заслання (1849), коли відчуття відірваності від рідного народу і відсутність спілкування з близькими людьми особливо болісно давали себе знати. Можливо, поет непокоївся, що його слово, позбавлене достатньої сили того впливу, для якого воно покликане, не так буде зрозуміле рідному народові і не принесе очікуваного “дорогого жнива”.
А першопричиною цих болісних переживань була глибока любов до України, до цієї “розритої могили”, з якої викинули дорогі кістки і поглумилися над ними. Щоб любити, розуміти Тараса Шевченка і як геніального митця, і просто як людину, треба знати ці грані духовного світу великого поета.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)