СТЕНДАЛЬ (Анрі Марі Бейль) (1783-1842)
ВНУТРІШНЯ ДРАМА ЖУЛЬЄНА СОРЕЛЯ ЯК РЕЗУЛЬТАТ КОНФЛІКТУ ІЗ СУСПІЛЬСТВОМ.
ПСИХОЛОГІЗМ У РОМАНІ
Внутрішня драма героя
Суперечливість образу Жульєна Сореля зумовлена не лише конфліктом “благородного серця і малих статків”, а й тим, що під час його створення Стендаль використав два джерела, так само контрастні, як контрастними є червоний і чорний кольори (можливо, це один із варіантів тлумачення назви роману). В образі талановитого плебея є ознаки двох діаметрально протилежних течій філософської
Тож не дивно, що Жульєн – герой дуже суперечливий. Іноді він і сам себе не розуміє. Так, будучи лицеміром, він засуджує лицемірство в інших:
1 Раціоналізм – філософський напрям, за яким розум є вирішальним джерелом істинного знання.
2 Сенсуалізм – учення про чуттєві враження як основу психічного життя індивіда, його сенсорний досвід у пізнавальній діяльності.
3 Утилітаризм – принцип оцінки всіх явищ тільки з точки зору їхньої корисності, можливості бути засобом для досягнення певної мети.
4 Сентименталізм – стильова тенденція в європейській літературі другої половини XVIII – початку XIX ст., для якої характерні чуттєвість та ірраціональність.
Насолоджуючись визнанням, яке він отримав від керівників Вер’єра, “забувши свою сумну роль повсталого плебея”, споживаючи дорогі наїдки та напої в домі Вально, Жульєн водночас з презирством ставиться як до цього товариства, так і до способів його збагачення. Може виникнути запитання: якщо це товариство заслуговує на зневагу, то для чого прагнути до нього потрапити? Подібні запитання Жульєн ставить сам собі постійно. Він чудово розуміє й прямо називає джерела збагачення вер’єрської аристократії – “гроші, украдені в нещасних бідняків”. І далі робить висновок: “Ну й компанія!
Хай би вони дали мені навіть половину накраденого добра, я все одно не погодився б з ними жити. Рано чи пізно я б не витримав, мимоволі виявив би до них усю свою зневагу”.
По суті добра, порядна людина, Жульєн постійно розривається між кількома прагненнями чи оцінками. Його “поганий настрій став ще гірший, коли йому спало на думку, що поруч з їдальнею за стіною сидять нещасні мешканці притулку і що вся ця позбавлена смаку пишнота, якою його хотіли приголомшити, була, напевне, придбана на гроші від махінацій з їхнім м’ясним раціоном. “Мабуть, вони голодні зараз”, – подумав він, і йому стиснуло горло; він не мав сили їсти, ледве міг говорити”.
Звісно, це було важким моральним тягарем для героя, адже у своєму прагненні досягти висот, проникнути до середовища аристократів він їх не ідеалізував і чудово розумів, що іншого, не схожого на них, вони до свого кола не приймуть. Коли пан Вально наказав лакеям заборонити біднякам співати пісню, яку було чутно гостям, Жульєн відчув, що це вже було для нього занадто: “Він засвоїв манери, але ще не пройнявся почуттями цього товариства. Незважаючи на все лицемірство, до якого Жульєн так часто вдавався, він відчув, як у нього по щоці скотилася велика сльоза.
Він намагався сховати її за зеленим келихом, але не в змозі був віддати належне рейнвейну. “Забороняти людям співати, – казав він сам собі. – Боже праведний! І ти терпиш?”” Отже, суперечність між гуманізмом, доброю душею головного героя й законами тогочасного суспільства є джерелом постійного душевного напруження, внутрішньої драми Жульєна Сореля. Тож не дивно, що він робить гіркий життєвий висновок: “Я любив правду… А де вона?..
Скрізь саме лицемірство або принаймні шарлатанство, навіть у найдоброчесніших, навіть у найвищих. – І уста його гидливо скривилися… – Ні, людина не може довіритись іншій людині”.
Сорель думає, що його успіх зумовлений лицемірством, а насправді найбільші успіхи є наслідком щирості почуттів і душевного благородства. Якби він “виконував хитрий план” спокуси пані де Реналь, то, мабуть, спіймав би облизня, таким незграбним залицяльником він був. Проте його щирі (а не лицемірно продумані) монологи й непідробне страждання спонукали цю жінку до того, що вона стала йому співчувати, а потім і. покохала.
Так само й Матильда де Ла-Моль покохала його справжні, а не зімітовані сміливість, наявність власного судження й здатність “пливти проти течії”. Лицемірство вимагало б від нього зрадити або покинути опального абата Пірара. Якби він це зробив, то міг би розраховувати на підвищення в Безансонській семінарії.
Натомість він відверто співчуває старому янсеністу, але замість невдачі, потрапляє до Парижа. Він і думки не припускав торгувати секретами впливового маркіза де Ла-Моля (“Може статися, що яка-небудь стара дама або якийсь пан із вкрадливою мовою натякнуть вам на можливість величезних вигод або простісінько запропонують вам золото за те, щоб побачити листи, адресовані маркізові…”). Отже, свою кар’єру Жульєн Сорель зробив, як це не дивно, не завдяки лицемірству, а припиняючи лицемірити.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)