Страшна історична подія, голодомор 1932-1933 років, – одна з тем, якої торкалися у своїх творах письменники української діаспори. Та це й не дивно, бо хіба могли тоді відкрито торкнутися тем репресій радянської влади митці слова, які жили й творили в Україні? Тільки захищені чужою землею, небайдужі до долі рідної держави патріоти писали всю правду про політику винищення українського селянства.
Один із них – Улас Самчук, автор відомого роману “Марія”.
Твір не починається розповіддю про голодне існування селян у 1930-ті роки, ні, спочатку
Багато сил та енергії вкладають головна героїня роману Марія, її перший чоловік, Гнат, і другий, Корній, у господарство, зате скільки радості й задоволення приносять плоди цих зусиль! Марія має хату, худобу, є що подати до столу та й гостей нагодувати. І цю картину селянського потом заробленого добробуту Улас Самчук зображує не випадково, а для того, щоб разючішою
“Земля України дуднить від тупоту орд революції… За обріями моргають заграви пожеж і розливаються сердиті рокоти гарматних передгромів” – так нова влада входить у село. Люди жахаються, сиплють прокльони крізь зуби, бо як же можна дивитися в церкві на матросів із цигарками в зубах, на те, як фронтовики кидаються на льохи, забираючи борошно, підпалюють монастирську клуню зі збіжжям. “Ленін залатить”, – з гіркотою говорять люди, бачачи потоптані покоси, віддаючи корову-годувальницю, коней, усі свої запаси. “Совєцька вдасть”, немов сарана, налетіла на мирні села, обібрала людей до нитки, до останнього зернятка, обплутала нажаханих селян гаслами та погрозами розправи: “Україна! Хлєба! Давай хлєб!” Україна корчиться з голоду, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі “хлєб”.
Тепер люди, чесні господарі, – жебраки, доведені до відчаю.
Прийшли страшні дні. Маріїна сім’я, розколота ідеями соціалізму (середульший син Максим зрікся родини в ім’я соціалістичних ідей), ледве животіє. Почуття голоду притупляє все, навіть страх і бажання жити.
Головна героїня стоїть над онукою, і думки про її майбутню смерть мляво течуть у її голові. Якби ж то хліба, якби ж то дожити до весни…
Однак далі – не легше. Дочка Надія задушила свою дитину, щоб та не мучилася від голоду, а сама божевільно сміється, відмовляючись від здобутої їжі. Пішов у нікуди разом із собакою Корній, щоб урешті-решт десь упасти й умерти. Сама Марія лежить на лаві, не маючи сил піднятися.
Й ось “Марії не стало… ” Завершилося її життя. Голод добив її, як і багатьох людей по всій українській землі.
За допомогою образу Марії Улас Самчук талановито показав страждання й муки всього українського народу під час штучно створеного голоду 1930-х років. Читач бачить, як із життєрадісної працьовитої жінки героїня перетворюється на руїну, заледве вже схожу на людину. Трагічна розв’язка наступила для всього селянства: мільйони смертей по всій країні стали свідченням жорстоких знущань тоталітарної влади.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)