Жанрові особливості такого проблемного роману Достоєвського, як “Злочин і кара” не можна визначити однозначно. І не тільки тому, що це твір складний щодо свого задуму і об’ємний навіть в кількісному відношенні. Наприклад, про роман Л. Толстого “Війна і мир”, при всій його масштабності, можна категорично твердити, що це роман-епопея. Про “Анну Кареніну” Толстого можна без зайвих коментарів сказати, що це соціально-сімейний роман, психологічно глибокий. Щодо “Злочину і кари” Достоєвського, то справа стоїть набагато складніше,
На питання в даному творі Достоєвського є відповідей чимало. Роман – філософський, навіть дискусійно-філософський. Так, бо в цьому творі проблема засудження войовничого індивідуалізму й так званої “надособистості” знаходиться в центрі уваги. Роман – психологічний.
Теж доречне визначення, оскільки йдеться у першу чергу про людську психологію, у різних її, навіть хворобливих проявах.
А до цього
“Злочин та кара” – перший в ряду п’яти найкращих романів Достоєвського (“Ідіот”, “Біси”, “Підліток”, “Брати Карамазови”). Величезна трагічна сила роману, всебічне розкриття і викриття “надлюдини” (Ніцше), глибоке зображення соціальних умов життя міської бідноти, справжній демократизм і гуманізм письменника, його співчуття усім “униженньїм и оскорбленньїм” зробили твір однією з вершин реалістичного роману XІX століття. З надзвичайною силою Достоєвсь-кому вдалося показати небезпеку для людства індивідуалістичної свідомості, що прагне до самоствердження.
Письменник глибоко проникає в душу злочинця, і за ідеєю вбивства заради любові до людей, влади заради добрих справ, вбивства по совісті, відкриває найстрашнішу і найжахливішу для нього ідею – “ідею Наполеона”, ідею влади заради влади, ідею, що розділяє людство на дві нерівні частини: більшість – “тварь дрожащая” і меншість – “власте-линн”, які від народження покликані керувати більшістю, стояти поза законом і мають право, як Наполеон, в ім’я поставленої мети переступати через закон, порушувати божу мораль.
Так, саме ця ідея штовхнула інтелігента Раскольнікова на страшний вчинок: “Тварь ли я дрожащая или право имею?” – хоче з’ясувати, вбиваючи стару лихварку (щоправда, були і соціальні причини – необхідні були гроші, щоб врятувати сестру від ганебного шлюбу, матір від жебракування). Та попри те, що все складається на його користь – доказів проти нього немає, інший бере вину Раскольнікова на себе, сам Родіон у своїй теорії не сумнівається – герой не має спокою.
Письменник застерігає людство від небезпеки захоплення будь-якими ідеями, в основі яких лежить індивідуалізм. Він показує, яку сильну владу над людьми може мати ідея, і якою страшною, злочинною може бути ця ідея.
В образі головного героя Достоєвський карає заперечення святості людської особистості і всім змістом роману показує, що будь-яка людська особистість священна і недоторкана, і що в цьому відношенні всі люди рівні. Ідея Раскольнікова про право сильної особистості на переступання моральних норм життя виявилась абсурдною. Він воскресає, коли звільняється від злочинної теорії “надлюдини” і прилучається до світу інших людей.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)