Роман Ф. Достоєвського “Злочин і кара” є своєрідною проекцією майбутнього людства, якщо воно не усвідомить справжніх законів, які керують світом. Підтвердженням цієї думки може служити вся історія двадцятого століття, одного з найкривавіших та жорстокіших століть. Звісно, що життя кожної людини – це найцінніша коштовність, кожна війна має жертви, але число жертв, які загинули в оголошених та неоголошених війнах минулого століття, перевищила найсміливіші прогнози. Чому так сталося?
В першу чергу, через те, що в головах людей запанували
Родіон Раскольников не претендував на роль “володаря світу”, але в його теорії “надлюдини” передбачався розподіл людства на дві категорії: “звичайні”, “за природою своєю консервативні”, що
“живуть слухняні та полюбляють слухатися ” та “незвичайні”, здатні “сказати нове слово”, дати “новий закон” і тим самим приречені на порушення давнього закону, “що свято шанується суспільством”.
Найголовніше полягає в тому, що “незвичайна” людина має право… тобто неофіційне право дозволити
Теорія “надлюдини” зріла в голові Раскольникова дуже довго, про що свідчить надрукована стаття. Стаття була, матеріал був, була теорія – не вистачало тільки її втілення у реальне життя.
Вперше розкриває злочинний намір Раскольникова Порфирій Петрович.
Разуміхін, у квартирі якого розпочинається перший двобій Раскольникова та Порфірія Петровича, як нормальна психічно здорова людина реагує на це так: “це дозвіл крові за сумлінням, це… це, мені здається, найстрашніше, ніж би офіційний дозвіл кров проливати, законне…”. Тобто з погляду Разуміхіна, Раскольников заперечує універсальність та обов’язковість морального закону.
Докори сумління для Раскольникова не є моральними доказами злочинності його дій, вони лише свідчать про “широту усвідомлення” та “глибини серця” і аж ніяк не відміняють справедливості та морального виправдовування злочину.
Більше того, апеляції до авторитетів Лікурга, Соломона, Маго-мета і Наполеона говорять нам лише про історичну закономірність злочину на благо людства, тієї самої закономірності, яку визнав Бєлінський у листі до Боткіна і якою керувалися у своїх діях революціонери-терористи, починаючи з Каракозова.
Представники вищого розряду – “люди, які мають дар або талант сказати у середовищі своєму нове слово”, за думкою Раскольникова, “господарі майбутнього”, вони “руйнують теперішнє в ім’я майбутнього”. Вони революціонери-руйнівники і, одночасно, носії месіанської ідеї, “нове слово”, яке вони несуть у світ, робить їх богоподібними, тому Достоєвський виділяє “нове слово” курсивом, підкреслюючи тим самим максималістський, загальнолюдський характер зазіхань свого героя.
Цей месіанський пафос ідеї Раскольникова і намагається розкрити у розмові з ним Порфирій Петрович, коли запитує, чи вірить його співрозмовник у Новий Єрусалим та воскресіння Лазаря. Пізніше віч-на-віч із Софією Раскольников вимагає, щоб дівчина прочитала йому цей уривок Святого Письма.
За християнською традицією Новим Єрусалимом називали і називають майбутнє Царство Боже на землі, отже, якщо Раскольников вірить в нього, то, відповідно, вважає себе обраним сказати нове слово, наближає царство любові та справедливості. Отже, одна з причин, які для себе називає вбивця, полягала в тому, що стара лихварка приносить тільки зло. Вона не потрібна суспільству.
Проте сам він може використати її гроші для добрих справ, тим самим і спокутує гріх убивства: “З одного боку, дурна, безглузда, нікчемна, зла, хвора стара, нікому не потрібна і, навпаки, прикра, яка сама не знає, для чого живе… З іншої сторони, молоді свіжі сили, які пропадають даремно без підтримки, і це тисячами, і це всюди! Сто тисяч добрих справ, які можна вирішити і поправити на гроші старої”.
Ця думка не полишала його і після скоєння злочину: Родіон пожертвував Катерині Іванівні та її дітям усі гроші, які йому прислала мати. Логіка проста – це одна із тисячі добрих справ, якими можна загладити один маленький злочин.
Відомий досить цікавий історичний факт: у середині сімнадцятого століття патріарх Никон, що здійснив богослужебну реформу, наслідком якої став церковний розкол, заснував монастир і назвав його Новим Єрусалимом.
Таким чином, Достоєвський прозоро натякає на те, що ідеї та дії Раскольникова (краще сказати, раскольникових) можуть стати причиною нового розколу. Невипадково деякі коментатори вбачали в імені та прізвищі головного героя своєрідну анаграму-шифр: “Родіон Романович Раскольников” – “раскол родини Романових”, тобто Росії, в якій правлять Романови.
З погляду Порфирія Петровича, ідея Раскольникова тягне за собою нову хвилю крові, революціонер нарешті може перетворитися на тирана.
Досягнувши влади, “люди”, як називає обраних Раскольников, “самі починають” знищувати тих, кого вважають “матеріалом”, тобто ” звичайних ” людей. Раскольников убачає, що ця думка слідчого розумна. Достоєвський же доводить, що кожна ідея призводить до таких наслідків, якщо вона не має в собі любові.
Як довела історія, будь-яка ідея “надлюдини” обов’язково має криваву розв’язку. Любов, яку пропагує християнство, заснована на понятті рівності, братерства.
Рівність – це коли найстрашніший злочинець може розкаятися та отримати як винагороду вічне життя. І, навпаки, мораліст та праведник раптово стає на шлях злочину. Чому? Тому що вірить у свою безгрішну природу.
Христос навчав своїх послідовників: “… істинно кажу вам, що митарі та блудниці вперед вас ідуть у Царство Боже “.
Яким важким не було б життя, не слід оздоблюватися. Болі й образи, навіть найсильніші, минають і забуваються – тоді світ видається привітним та справедливим.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)