Флейтою плаче серце до вас, Сопілкою схлипує: Покинуті. Пасерби долі. Любі. Рідні.
Безвольні.
Зараз не вперше, а в сотий раз Я одкриваю для вас Десятилітні болі мої На рідній чужині… А з ними разом – тисячолітні Страждання мої – болі людини В хащах і пущах землі.
До вас, безпорадні, до вас, З віковічних тенет Кличе ввесь час Вільний поет:
Люди! Брати з тавром на чолі, Робітники – раби землі, Повстати час, Порвіть же враз Ганебні пута.
Ловлю ваш запит очима: Що за причина? Звідки цей біль, Цей журний мотив У світі?
Друзі!
То плаче ваша земля, То вашого рабства мотив.
Хай крапле крапля по краплі Плач мій на плащ Вулиць і площ, Наче осінній дощ, У ваші серця.
Ваші серця – з кров’ю мерця. Порозривалися нерви, Що сполучали нас. І я… І ви – наче засохли, Наче померли враз.
Погасли сили, Порожні жили. Засох мозок кісток… Ви мій шлях загубили.
Я – ваш крок.
Криком сопілки кличу до вас: До спілки час! До спілки. Ми ж потратили стільки…
Але станемо в спільну лаву, Станемо щільно й порвемо Чужої держави ржаве ярмо, Що довго на шиї держали…
І створимо вільну спілку, Таку, як тут, – без панських пут і тенет Ви – незаможний люд, І я – ваш тривожний поет.
1922.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)