(Стислий виклад)
Переднє слово
“Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину. Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства. І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю – у країну божевілля і смерті”.
Тіні загиблих товаришів з’являлися у сні і наяву. Хай ця згадка буде їм жалобним вінком, а спільні муки хай “падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крові й нікчемності”. ” Хай ясна ідея… веде…
Так, боротьба за волю – важка і кривава, але вони не збираються “падати на хвилю в темряву розпуки”, бо “Через сльози і терпіння Шлях веде до просвітління:
Хто боровся, скутий тьмою,
Тому сонце – мрія мрій”.
І
Під ударом німецько-австрійського війська серби покинули свій край, і увели з собою 60 000 бранців, і погнали їх на албанський “шлях смерті”. Там, в горах, від голоду, холоду та душевного болю загинули 45 000. А інші – “живі трупи” – продовжували свій
Довго йшли вони через гори. Більше десяти днів не бачили їжі. “Тіло в них майже зникло… У них уже ледве видно сліди обличчя. Замість щік дві ями…
Лице покрите… якоюсь чорно-сірою землистою поволокою… Очі сховалися глибоко в лобі…” Свідомість майже покинула їх. Вони дивляться в обличчя інших – і бачать смерть.
А коли падають, і вмирають – то на їхніх устах грає посмішка. Бо в останні хвилини вони поринають у край забуття, і там бачать дивні видіння: картини з дитинства, рідну батьківщину… А серби пристрілюють тих, хто впав. І їхні серця не може розтопити ніяке благання.
Тому той, хто ще живий, збирає останні сили, щоб триматися на ногах.
Так ішов Щтранцінгер, разом із своїми шістьма товаришами. Він ніс скрипку – єдине, що залишила йому війна… Мати вмерла, суджена скочила в ріку – і більше її ніхто не бачив, сам він втратив очі – від ворожої кулі, та мову – від душевного болю. “Замкнув біль у темряві своїх очей і своєї душі і скам’янів”.
Сліпий Штранцінгер зупинився, бо далі йти не міг. Він, що залишиться тут. Його товариші відповіли, що теж залишаться. І якщо вмруть – то не від сербської кулі. Серб-охоронець націлився на Сабо.
Тоді той вдарив його палицею по голові. Окрім патронів, в сумці охоронця нічого не було. А навкруги – лише безлюдні засніжені гори, урвища і безодні, і… смерть.
Сили залишали їх, але сідати було не можна – замерзнеш.
А десь з-поза сумерків, із-за океану тихенько щось гомонить: “Тату, тату!” Син.
Треба було розвести вогонь. Але все, що могло горіти, давно вже спалили. Навіть шматки одягу. Тож, щоб інші залишились жити –
Хтось мав померти. Так сказав Сабо. Але сам він хотів жити. Усі хотіли жити.
Хто ж з них погодиться пожертвувати собою заради інших? “Я, – перервав мовчанку сліпий. – Я, – пронеслося глухо з вуст Пшилуського”. Та насправді ніхто не хотів такої жертви від свОЇХ товаришів. “Доля сама вирішить, кому з нас найскоріше вмерти”, – мовив Ніколич. Тож вирішили бігати та скакати навколо вогкого корча, доки хтось не впаде… Хтось з них незабаром мав загинути.
Так мусило бути…
А їм усім так хотілось жити! Тож вони ладні були скакати, танцювати навколо вологого корча, який ніяк не хотів горіти, поки хтось не впаде. Це був дикий танець. Лише одна думка вводила в рух їх ні костенілі ноги: “Скачи, скачи і витримай… а то, може, твої власні товариші тебе доб’ють!” І кожному хотілося впасти тут і припинити ці страждання.
Але якась невідома сила штовхала їх і змушувала продовжувати цей дикий танок. І героєві теж хотілося впасти у цю безодню, та слабенькі ручки сина, які він ніби відчував на шиї, тримали його.
Добровський підбадьорював товаришів, казав, щоб вони уявили, що танцюють на балу з прекрасними дамами, говорять їм компліменти, цілують.
І усі підхопили цю гру. Чи божевілля?..
Ось один з них упав знесилений, але одразу підхопився, боячись виявитися найслабшим. Бояні заплакав, почав кликати маму. Добровський казав коханій жінці, щоб не лякалася його теперішнього вигляду. Адже ці мертвецькі руки і щоки – з грому гармат, із тяжких ран душі і тіла, з голоду й розпуки… ” 3 геройської боротьби за ваші товстенькі щоки й руки, за ваші золоті намиста й жемчуги”. Ти марно він гинув серед куль – коханій не вистачило терпцю його ждати.
Тепер він не плакав, тепер він сміявся.
Бояні знову впав. Тепер він не міг піднятися, лише ледве встав на коліна. Потім підхопився і з останніх сил кинувся до краю безодні, щоб кинутися униз. Але Сабо вхопив його.
Добровський звернувся до свого товариша: “Не плач, Бояні, не плач перед салоновою дамою, бо її ніжні вуста скривляться з відразою самички на вид твоєї слабодушності”. Потім він замовк і знов став дивитися у морок.
Бояні, відчуваючи близьку смерть, намагався благати товаришів… Але потім заспокоївся, і лише просив переказати матері, що він помер у теплій хаті, на білій постелі. А потім він заснув. І уві сні до нього прийшла мати. “І у сні не чув він болю, не видів смерті, лише усміхався радісно, бо його лице чуло биття сердя в теплій материній груді”.
Він виявився найслабкішим. А товариші стягли з трупа вбрання і розпалили багаття. Довго сиділи, потупивши очі. Панувало важке мовчання.
А потім подивилися на померлого Бояні. Його усміхнене обличчя ніби казало: “Товариші, тепер я щасливий!..” А вони дивились і гадали, хто ж буде наступний? Добровський довго і нерухомо дивився у вогонь, і ніби не бачив його.
А потім промовив кудись у сніжну далину: “Оце має бути людська доля! Вродилася людина, плакала, сміялася, співала, навчилася ходити і причимчикувала, сердешна, аж сюди, щоби після найстрашніших мук покластися тут, у тій проклятій льодовій пустині на спочинок…Прокляте те життя, в котрому слабший мусить загинути, щоб дужчий міг жити!”
Герой дивився на сліпого товариша, і думав, за що життя так склалося, що цей молодий хлопець двадцяти чотирьох років тепер мав бачити лише темряву. І замість його лагідних очей тепер лише ці темні дири. А ще думав про те, яку ж ціль, яке призначення має він, і усі вони на цій землі.
Ніколич застогнав. Сабо спитав його, кого він покинув там, на батьківщині. Той відповів, що в нього є батько й матір. В Сабо не було нікого.
Ніколич сказав, що він щасливий – бо не за ким не тужить, і ніхто його не чекає. Потім спитали в Пшилуського – він відповів, що в нього залишились діти. “А дружина?” – спитали. “Єсть і нема”, – відповів він. І більш нічого не пояснив.
Герой-оповідач згадав свого сина: чи живий він? Чи жива дружина? Він не знав, де вони і що з ними тепер. Але десь у серці теплилася надія, що з ними усе добре. І, може, колись їм пощастить побачитися…
Потім з’являється страшний спогад: люди, хворі на холеру, від яких усі цураються. І навіть собака, який побіг до свого хворого хазяїна, заплатив за цей вияв любові смертю.
А Добровський сказав, що не за ким не тужить. І сердитий на рідних за те, що породили його. “Сучасна війна обнизала людей до рівня найдикіших звірів…” Задля чого вони тут? Яка ідея штовхнула 45 000 людей на загибель, а їх кинула скитатися живими трупами між цих гір? Він ще багато казав про цю війну, і про це життя, у якому люди втратили усі високі почуття та бажання. “Маю тільки одне бажання до життя: заки засну, хотів би наситити клятий шлунок невеличкою мискою якої-небудь теплої страви… І коли б я був Шекспіром, то сказав би тепер щось, похоже на оце: – Десять царів за один український пиріг…”
Досі вони не відчували нічого, окрім холоду – і думали лише про те, щоб зігрітися. Тепер, коли вогонь обігрів їхні тіла та розігнав
Кров, вони почали корчитися від болю у шлунку. Адже десять днів вони нічого не клали у рота.
Сабо дістав гроші і почав розповідати, як йому вдалося вихопити їх в серба, якого він потім зіштовхнув у безодню. Він кинув банкноти на землю. Але раптом його очі почали блищати, він схопив напір, кинув його у рота і почав несамовито жувати.
При цьому він гарчав, як скажений пес, який даремно обгризає засохлу кістку. Товариші дивилися на нього то з співчуттям, то з переляком. Але Сабо пояснив: “…Несамовиту лють і радість чую при роздиранні цих онуч. Мені здається, що я нищу, мордую всю ту світову зволоч… через яку ми тут мусимо так нужденно здихати!” І він продовжував жувати та плювати ці паперові гроші, так, немов справді розправлявся з лютими ворогами, пізнаючи в банкнотах їхні обличчя. Потім зібрав залишки паперу та кинув у вогонь.
Аж раптом він схопився і побіг до краю безодні з криком: “Ти, безцінний, нужденний шматок паперу! Ти – це бідний, нужденний пес Сабо! Ти, Сабо, злий і глупий, з тебе негідний, безчесний обірванець, не ліпший від тих, яких ти засудив на смерть. З тої причини мусиш також кинути смертний присуд і на себе самого”.
Насилу вдалося товаришам затримати його і посадити на місце.
Коли ж усі заспокоїлися, Добровський сказав, що тепер вони стали справжніми людьми, що не мають грошей, і не потребують грошей.
Голод змусив друзів іти далі – у пошуках хоч чогось їстівного. Тут герой-оповідач несподівано знайшов у своєму обірваному одязі шматок цукру та трохи пороху. Спочатку хотів кинути все одразу до рота. Але подивившись на своїх товаришів, поділив ці крихти на шість частин.
Вони їли цей цукор “із такою божевільною жадобою, якої, мабуть, ні одна щасливіша людина не почувала й не почуватиме ніколи”. Після цього вони скрутили з пороху папіроси і закурили. “Хе, хе, хе, ми, бачу, пошилися в ситі буржуї… Тепер би нам розвести інтересну балачку для прискорення травлення…”, – промовив Добровський.
Втім, їсти-таки було нічого. І, якщо вони хотіли жити – їм залишалось тільки одне… їсти тіло свого померлого товариша. Вони довго сперечалися. Йшла важка боротьба духа й тіла. Нарешті Сабо підвівся – і через деякий час приніс до вогню шматок м’яса з тіла Бояні. Вже збиралися підсмалити цей шматок, коли рука Ніколича вихопила його і викинула геть.
Для усіх це було ніби визволення. Дух переміг тіло. Але чого коштувала ця перемога.
Герой поринув у забуття. Йому марилися дружина та син, ще якісь тіні з минулого… Прокинувся він від якихось звуків: сліпий грав на скрипці. Давно вже ніхто не чув його гри. “Здавалося, що скрипка сліпого співала пісню вічності і пісня прощалася з життям
І словами промовляла та ридала”. І коли ця пісня стихла, ще якийсь час не чути було нічого. Товариші ніби завмерли. А їхні душі сплелись у одну. “І стала ця пилинка – душа велика, мов світ, бо сховала в собі біль усього світу. І могутніша від богів, бо боги не знають терпіння”. І здавалось, що вони так і залишаться сидіти біля вогню – німі, зачаровані, закляті, омертвілі. А потім прокинувся сліпий. Його руки були холодні.
Герой-оповідач узяв їх у свої долоні, намагаючись зігріти – та його руки теж були холодні. І тоді подивилися всі в обличчя сліпого – і вразила їх та сила, що йшла з цих темних очей. Ніби вони враз побачили сонце майбутніх поколінь. І здалося товаришам, що сліпий вже не відчуває ні голоду, ні холоду, ні болю, ні туги… Бо його душа жила в іншому світі. “І п’ятеро долею розтоптаних нуждарів дивилися у святому тремтінні на щастя свого сліпого товариша з заздрощами…”
Раптом Ніколич вчуває якісь звуки. Він звертається до товаришів: “Чуєте?” Вони чують… Але кожний своє… Для когось прячуть курки, для інших – плаче дитина, і кличе матусю. Мати…
Враз усіх охоплює бажання схилити голову на материнських грудях і почути на волоссі пестощі її руки.
А десь далеко чути гуркіт. Іде буря.
Раптом почувся крик. “Ха-ха-ха-ха!” – ніби божевільний кричав Пшилуський. Він радів. Радів тому…, що смерть іде.
Він вирішив сповідатися перед товаришами. Розповів про те, що ніколи не казав – про жінку, яка зрадила, і цілувалася з коханцем на очах в дітей… Діти… В останні хвилини він думав про них.
Хто їх ввечері покладе спати? Хто розчеше кучері?.. Грім заглушив його останні слова.
А його тіло почало потроху холонути. “Його душа вже вибиралася на шлях нового, не збагнутого тепла і сонця”.
Почули якісь різкі звуки. Це рвуться одна за другою струни скрипки Штранцінгера. А сам він стоїть над вогнем, і з тремтінням тримає свій інструмент.
Якийсь час усі мовчки дивилися на нього.
І думали про своїх померлих товаришів. І ось… Сліпий перестав тремтіти. Невже він наступний?.. Але ні – він ще дихав.
Всі ще дихали. Лише Пшилуського вже не було з ними.
Аж ось попереду з’явилось щось. Це – корч, вирішив Добровський. Він врятує їх.
Можна буде знову запалити вогонь. Адже той вже згас. Але герой-оповідач бачив не корч. Перед ним була жінка з дитиною.
Він був упевнений, що вона прийшла, аби врятувати їх. І ці двоє пішли уперед: Добровський – по дерево, а оповідач – до дружини і сина. Йшли, падали, знов йшли, тягли одне одного, зупинялись… Намагались повернутися, але їхні товариші забороняли i м: адже попереду порятунок!
“Погас огонь – треба спати йти “, – сказав Добровський. Йому вже нічого не хотілося. Тільки спати. І він побажав усім спокійної ночі.
А потім звернувся до оповідача: “А ти, брате, також не журися. Коли у тьмі і хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть”.
А потім була буря. І гуркіт грому, і клекотіння природи. А герой все бачив їх: свою дружину й сина. Він думав лише про те, що повинен їх врятувати, повинен бути поруч із ними.
Він поринув у ці образи, не відчуваючи вже, де сон, а де реальність. Коли поруч почув знайомий голос. Ще не розуміючи, чи не насправді, він впізнав свого товариша, Василя Романишина. Той розповів, як впав хворий, а сербські лікарі, разом із лікарями австрійськими їхали позаду – і підібрали його. Тоді побачили вони вогнище, а біля нього шестеро змерзлих чоловіків. І лише один – живий.
Тож він умовив лікарів відтягти його і врятувати.
Герой спитав про своїх товаришів. Та Василь сказав, що не треба тепер про них думати. Тоді спитав: “Де вони… обоє?” “Вони живуть І ждуть тебе”, – була відповідь.
А з його очей “продерлися” дві сльози, гарячі, немов кров. “І покотились по знуждованім обличчі, мов два камені по висохлій, бурею битій, громами розритій землі…
І тихо щезли під ледом”.
Осип Турянський є водночас автором повісті-поеми “Поза межами болю”, оповідачем і героєм, виступаючи під прізвищем Оглядівський (мабуть, утвореного від назви його рідного села Оглядів), що у подальшій творчості письменника стане одним із його літературних псевдонімів. Письменник нічого не вигадав у цьому творі. Доктор філософії Осип Турянський був мобілізований до австрійської армії 1914 року й кинутий на австро-сербський фронт. Узимку цього ж року німецькі армії прорвали фронт і серби, відступаючи, повели з собою у мороз, у хуртовину, через албанські гори “дорогою смерті” 60 000 бранців.
Там, у горах, від голоду, холоду та душевного болю загинули 45 000. А інші – “живі трупи” – продовжували свій шлях. Десь у хвості цієї страшної валки пленталося семеро приречених на смерть, серед них і майбутній автор повісті “Поза межами болю”.
Серб, словак, угорець, німець, українець, поляк… – вони за життя пройшли пекло, яке кинуло їх “поза межі людського болю”, “у країну божевілля і смерті”. Усі вони різні у своїх стражданнях, але всі однакові у своєму бажанні вижити. Ліричний герой твору дивом залишився серед живих, а тіні товаришів, що замерзли біля погаслого вогнища посеред гірської пустки, й досі з’являються йому у сні і наяву.
Він чує голоси з того світу і ніби летить з ними у прірву, його душа відривається від землі “і з тихим шелестом-зітханням стелеться по землі і шукає їхньої могили”. Його товариші пали жертвою жахливого злочину і навіть могили від них не залишилось…
Історичний матеріал став для Осипа Туринського предметом художнього узагальнення. Пройшовши фронтові та полонинські університети, він збагнув, у чому насправді полягає сенс людського життя. Письменник показав боротьбу в людині біологічних інстинктів і духовної волі до життя, підніс загальнолюдські цінності – дружбу, вірність, гуманізм, любов до рідних та батьківщини, що єднають людські серця, звільняють і просвітлюють душу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)