Іван Франко – Гадки на межі

Іван Франко

ГАДКИ НА МЕЖІ 1 Ся нитка зелена, що, мов тота гадина, Отеє здовж загону снує, – Се Terminus наш, се межа, перекладина, Знак, поки “моє” і “твоє”. По сей бік чотири загони Трохимові,

По той бік Михайлові три: Жий кождий на своїм, уплачуй дачки нові, Чужого ж і п’ядь не бериї І що кому в тім, що Михайло й Трохим На своїх загонах криваво бідують, Хоч рук собі й ніг від роботи не чують,

Прийде передновок-занестись нічим? І що кому в тім, що худібчиня їх “Чомусь” не держиться, чахліє, марніє, Що поле їх рік в рік гіршіє,

пустіє,

Хоч орють і полють не гірше від всіх? І нию кому в тім, що вже руки у них В розпуці безпомічній вниз опускаються? “Замало землиці!

В часах тих трудних Довги вже дверима і вікнами пхаються. Прийдеться пропасти… Мов риба в саку,

Так б’ємся, і годі що вдати!” Аж слухати важко тих слів, та яку Пораду їм дати – не знати.

А станеш у полі отак на межі – В обох сім загонів, і вдовж є куди дивить! Ну, нивка незгірша, що хоч, тс й кажи,- При добрій роботі і вісім душ виживить… А в них обох шість душ! І що б за завада Зложитися полем докупи обом,

Зложитись хатами, знаряддям, тяглом? І, може, для них се

єдиная рада. Та ба, ось межа!

Ся попруга вузька Несильну їх силу роздерла на части, І де в спільній праці жили б довіка, Там вроздріб прийдесь їм лиш спільно пропасти. 2 Малим ще, тямую, всі межі я знав: За мамою літом щодень тупцював,

Коли для дійної корови вона Трави узбирати надвечір ішла. То межі й па ступінь широкі були, 3 одної нажнеш дві вереті трави. А я неміцними ногами межею

Безпечно ступаю м’якою стернею. А нині погляну на межі: невже ж? Нема стародавніх, широких тих меж!

Всі нині тоненькі, як нитка, отак, Чужий ледве б здужав намацати знак, Сей з того, той з того їх боку підтяв,

Рад кождий, що лишнюю скибу дістав. І чом кождий так тої скиби бажить? Чом тісно так в світі, нелюдяно жить? Чи люду замного наплодилось нам, Чи більш до життя потребує він сам?

Ні люду за много на нашій рілли, Ні в нього самого потреби зросли, А більш його дома стіснили чужії, На рук його працю, мов трутні, падкії.

І дарма то дехто незрячий не раз Говорить: “Війна би здалася у нас, Замного людей, світ тісний всім, мов сак,- Просікли б, вільніше би стало відтак”.

Вільніше, ее так! Та, крім знищення й мук, Не стало б до праці щонайкращих рук, А джерело нужди як било, так било б, Лиш що до старого нове причинило б.

А люд через межі, котрі го тіснять, Не може добачити тих всіх завад, Добачить всіх сплетених коренів лиха. Що сили його підлоточує стиха,

Ей, межі, ви, межі, вузенькі, куці! В які бездоріжжя, в які манівці Ви втисли незрілий ще погляд суспільний!

Хто шлях нам покаже широкий і вільний? З Приходить до мене один чоловік: “Порадьте, що маю робити? Ось тут, на тім полі, мій дід прожив вік, Хоч, правду сказавши, нема чим і жити. Три прути!

Та ну, якось, певно, тоді Не так було тісно, як нині,- Досить, що отак ні в добрі, ні в біді

Пройшов цілий вік старовині. Мав дід два сини, поженив їх, і враз Жили в одній хаті з дітками.

Все дід, було, каже: “Ділив би я вас Тим полем, та й б’юся з гадками. Тепер воно ледве живить нас, а іго ж Тоді, як ту дрібку надвоє роздерти? Ні, я вас не буду ділити! Як мож,

Так жийте прикупі, а схочете тож Ділитись-діліться по моїй аж смерти”. Та сталося, бачте, що дід і сини Померли на тифус одної весни, Лишивши по двоє дітей малолітніх.

Я найстарший був, мав три роки з весни, Стриків хлопець – півтора; в мами й стрийни При грудях дівчатка-були. По бездітних Багатших сусідах мами роздали

Нас, хлопчиків,- бач, не було з чого жити. Дістодьто, годуйте, допоки малий, А виросте, мусить за се відслужити. І ми наслужились, назнались біди!

Мами повмирали. Мені вже тогди Було двадцять літ, я покинув служити,

До хати пішов, оженивсь і, як слід, Обняв усе поле, що нам лишив дід, І став на нім в бідності жити. Гадав я: сплачу малолітнім тамтим, І поле по дідовій волі

Останесь ціле, то хоч я на тім полі Вдержусь, а то впадесь у руки чужим. Дівчат повіную, а старший братій

Пристане де-будь до вдової… То так, як би двом у сорочці тісній: Волить хоч один, та ходити в цілій, Ніж дерти сорочку надвоє,

Бо жаден тоді не буде мав що вбрать. Отак я, бувало, частенько Говорю тамтому. Та ба, любий брат Лиш вислухав все те чистенько

Та й зараз до суду. Списать зажадав, Що там на всі діти лишилось, І щоб все напів поміж них поділилось Так, як би їх тато окремо вмирав. Я вчув се, і сумно зробилося.

Шлю До нього людей, щоб згодились на сплату; Сам ходжу за ним і благаю-цвілю: “Вважай, переділимо поле і хату, То що ж на тих кусниках будем робить?

Вважай, дід-небіжчик не хтіли ділить, А ти хочеш дідову волю ламати?” Дарма, він про сплату не хоче і знати!

Минуло два роки, і з суду ми нині Декрети дістали: усе, що дід мав, Між нас поділити по рівній частині, А кождий щоб з того сестру звінував. І що тут робити, порадьте, сли ласка!

Зруйнують дочиста, як вкроять отак Півгрунту! Моя вже задбвжена частка. Сестри не звіную, і сам я жебрак.

Я думаю свідків до суду вести, Що дід не хотів ділить поля, – То, чень, йому скажуть на сплату піти, А ні, га! – то дійсь божа воля!”

4 Я думав про людське братерство нове, І думав, чи в світ воно швидко прийде? І бачив я в думці безмежні поля: Управлена спільним трудом, та рілля

Народ годувала щасливий, свобідний. Чи се ж Україна, чи се край мій рідний, Обдертий чужими і світом забутий? Так, се Україна, свобідна, нова! І в мойому серці біль втишувавсь лютий.

Щез привид. Я глянув довкола. Он там

За зорану межу б’єсь з Грицем Степан; Там дід оре поле, старенький, як гриб, І плаче за сином, що в Боснії згиб; Там батько за сином з дрюком уганяєсь; Там мачухи лютий проклін розлягаєсь… О краю мій рідний, недолею гнутий,

Пропасти би радше тобі, ніж коли б Така твоя доля повік мала бути! 1881


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Іван Франко – Гадки на межі