В земному Києві нема для мене весен. По осені – мій кожен день і крок. А як у вас там, в Києві небеснім, За золотими вікнами зірок?
В земному Києві така стара я стала! А вам Господь років не добавля. Така ж яскрава посмішка у Алли! Такий же чорний чуб у Василя! В земному Києві – безмірність самоти.
Там вірші, чай і дим од сигарет. Куди спішить? їм вічність вікувати. Зарецький знов малює мій портрет. А Стусові і вічність тіснувата… Про щось земне замислився Кушнір.
Здригнулась чашка з недопитим чаєм. Вони нам смерті не бажають, Ні, але
Все грає в доміно? Було в нім щось розгублено-дитяче. А ти, Валерик? Чи тобі чутно, як мама плаче?
Хоч уві сні для неї оживи… В земному Києві, Повитому в жалобу, Тепер уже нема таких, як ви, – О лицарі печальної подоби! Нема весни. Ніщо не процвіта – Крім лицарів неситої утроби.
І, хоч потилиця у них крута, – Я не зроблюсь ніколи мізантропом. Бо ви були! А отже, все було: Любов і подвиг, хрест і воскресіння… Хай вічно світить лампа над столом В небеснім Києві, в небесній Україні. Хай береже спочинок наш Господь Всю довгу-довгу, всю небесну вічність.
А я віршую… Бо казав Світличний: “Іриночко, без віршів не приходь…”