В земному Києві нема для мене весен. По осені – мій кожен день і крок. А як у вас там, в Києві небеснім, В земному Києві така стара я стала!
А вам Господь років не добавля. Така ж яскрава посмішка у Алли! Такий же чорний чуб у Василя!
В земному Києві – безмірність самоти. Куди піти, коли нема Івана? А там, за тим віконцем золотим,
Де є Іван,- там дім обітований. Там вірші, чай і дим од сигарет. Куди спішить? їм вічність вікувати. Зарецький знов малює мій портрет.
А Стусові і вічність тіснувата… Про щось земне замислився Кушнір.
Здригнулась
А ти, Валерик? Чи тобі чутно, як мама плаче?
Хоч уві сні для неї оживи… В земному Києві, повитому в жалобу, тепер уже нема таких, як ви, – о лицарі печальної подоби! Нема весни.
Ніщо не процвіта – крім лицарів неситої утроби.
І, хоч потилиця у них крута, – я не зроблюсь ніколи мізантропом. Бо ви були! А отже, все було: любов і подвиг, хрест і воскресіння… Хай вічно світить лампа над столом в небеснім Києві,
В небесній Україні. Хай береже спочинок
Коментар І. Жиленко говорить у вірші про два світи – земний і небесний. Вона згадує про друзів-поетів, митців, які пішли у вічність. Називає багатьох поіменно, відомих особистостей – Василя Стуса, Івани Світличного, Аллу Горську, Миколу Лукаша та інших. Це когорта митців, яким небайдужа була доля народу, і багато з них постраждали за свої переконання.
Поетесі дуже не вистачає їхнього товариства, вона говорить, що “тепер уже нема таких, як ви, – о лицарі печальної подоби!” Настала пора “лицарів неситої утроби”, але “це не зробить її мізантропом” (людиноненависником), вона продовжуватиме творити, нести людям своє яскраве й задушевне слово.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)