ЗА ТОГО, ХТО В ДОРОЗІ
– Кажу тобі, лий!
– Слухай-но, Кіде, а чи не здається тобі, що воно вийде надто міцне? Віскі й спирт – цього вже задосить, а коли ще й бренді, перець та…
– Лий, кажу тобі! Хто з нас готує пунш: ти чи я? – І Мелмют Кід, певний своєї правоти, всміхнувся крізь клуби пари. – Коли б ти перебув тут стільки років, як довелося мені, хлопче, та живився б самими кролячими слідами й лососиною, то, далебі, втямив би, що Різдво до нас приходить лише раз на рік. А Різдво без пуншу однаково, що золота копальня без золотої
– Атож! Присягаюся, Кід каже щирісіньку правду! – підтримав його здоровило Джім Белден. Він завітав до них на Різдво із своєї ділянки на Мейзі-Мей.
Всім було добре відомо, що останніх два місяці він харчувався самою олениною. – Сподіваюся, ти ще не забув, яке питво ми виготовили колись для племені танана, га?
– Звісно, не забув. Хлопці, я певен, що й ви реготілися б з того, як п’яні-п’янезні тубільці лупцюють одне одного – і все через якусь дурнячу закваску з цукру й квасного тіста. Тебе ще не було тоді тут,- звернувся Мелмют Кід до Стенлі Принса, молодого гірничого інженера, що приїхав сюди
От саме тоді я й витратив свій останній фунт цукру; і то був виріб найвищого гатунку. Щоб ви бачили, як вони гналися за нами понад річкою і далі – через перевіз.
– А як же індіанка? – зацікавився Луї Савой, сухорлявий француз із Канади.
Тоді Мелмют Кід, неабиякий мастак розповідати, почав переказувати неприкрашену історію справжнього північного Лохинвара. Його слухали, затамувавши дух, і багатьом з тих північних шукачів пригод розповідь його дійшла до живого: серця їх стискалися з туги за сонячними пасовиськами Півдня, де життя обіцяло далеко більше, ніж оця марна й нескінченна боротьба з холодом та смертю.
– Ми перекинулися через Юкон саме перед початком льодоставу,- вів далі Мелмют Кід, – а індіани, наші переслідувачі, відстали на чверть години. Оце нас і врятувало; за хвилю крига скресла, і переслідувачі залишилися на тому березі річки. Коли ж вони, нарешті, дісталися до Нуклукієто – увесь пост уже чекав на них.
А як їх звінчали, спитайте отця Рубо – він шлюб їм давав.
Священик вийняв на мить люльку з рота і замість відповіді всміхнувся з батьківською поблажливістю.
– Здорово! – вигукнув Луї Савой, якого, здається, захопила романтичність тієї пригоди. – Оце індіаночка! Та й Мейсон молодчина! Здорово, сто чортів!..
Пекельна суміш Мелмюта Кіда почала вже діяти; цих обметаних людей зовсім розібрало, і пішли в них круг столу різні дотепи, та жарти, та пісні, та розмаїті оповідки про колишні пригоди. Хоч прибули вони сюди з різних країн, але пили за кожного й за всіх укупі. Англієць Принц проголосив тост на честь “дядька Сема, скороспілого немовляти Нового Світу”, янкі Бетлз пив за “королеву – хай її бог береже!”; а француз Савой і німецький підприємець Майєрс чаркувалися за Ельзас та Ло-тарингію.
По тому Мелмют Кід підвівся і поглянув у віконце, затулене промащеним папером, що його вкривав шар паморозі принаймні на три пальці завтовшки.
– Випиймо за того, хто в дорозі цієї ночі; нехай йому стане харчів; хай його собаки не підіб’ються; хай сірники в нього не відсиріють!
“Лясь! Лясь!” – почули вони раптом знайомі звуки пуги, до них донеслося пронизливе виття Мелмютового запрягу, а згодом долинув і рип санок, що під’їхали до хатини. Розмова урвалася, всі чекали на чиюсь появу.
– Знати, не новак! Спершу клопочеться про своїх собак, а потому вже про себе дбає,- прошепотів Мелмют Кід Принцові, коли до них долинуло клацання щелеп, люте гарчання одних собак та жалібне скиглення інших; маючи досвідчені вуха, вони відразу збагнули, що незнайомець годує своїх собак і відганяє їхніх, щоб не заважали тим їсти.
Нарешті почувся сподіваний стук, різкий та впевнений,- і незнайомець увійшов. Засліплений світлом, він на мить спинився у дверях, і всі присутні мали добру нагоду роздивитися його якнайкраще. Це була виразна постать, дуже мальовнича в своєму північному вбранні з вовни та хутра. Гість був шести футів і двох чи трьох дюймів заввишки, мав пропорційно широкі плечі й могутні груди, чисто виголене обличчя, що розчервонілося від морозу, запушені памороззю брови та довгі вії.
Зсунувши на потилицю малахая з вовчого хутра, він стояв, схожий на крижаного короля, що виринув з темряви ночі. За вишиваний бісером пояс, застебнутий поверх макіно, було застромлено два великих кольти й мисливський ніж, у руках, крім неминучого батога, він тримав великокаліберну гвинтівку найновішого зразка. Незнайомець ступив кілька кроків, і хоч хода його була впевнена й пружна, кожний бачив, як тяжко він утомився.
Усі ніяково мовчали, але його тепле: “Як ся маєте, хлопці?” – швидко повернуло всім веселий настрій, і Мелмют Кід потиснув незнайомцеві руку. Хоч вони ніколи й не стрічалися, але чували один про одного, а через те й не марнували часу на взаємні оглядини. Прибульця відразу з усіма познайомили і перш ніж він устиг пояснити свою раптову появу такої години, його примусили випити кухоль пуншу.
– Чи давно тут проїхали санки з трьома чоловіками й вісьмома собаками у запрягу? – спитав він.
– Може, зо два дні тому. Ви женетеся за ними?
– Так, то мій запряг. Вкрали його в мене з-перед самісінького носа, кляті злодюги! Два дні я вже виграв, захоплю їх на найближчому перегоні.
– Гадаєте, вони так вам і дадуться? – спитав Белден.
Незнайомець багатозначно поплескав рукою по своїх револьверах. .
– Коли ви виїхали з Доусона?
– О дванадцятій.
– Учора вночі? – запитав Белден, не сумніваючись у відповіді.
– Сьогодні.
Здивований шепіт перебіг навколо. Та й було чого! Стояла саме північ, а проїхати сімдесят п’ять миль тяжкої дороги замерзлою річкою за якихось дванадцять годин – то не жарт!
Скоро почали балакати зовсім про інші речі; розмова точилася більше навколо спогадів про дитинство. А поки зголоднілий незнайомець їв їхні прості страви, Мелмют Кід уважно вивчав його обличчя. Кідові впало в око, що те обличчя привабливе, чесне й відкрите, і він уподобав його відразу.
Воно було ще зовсім молоде, проте його вже добряче покарбували надмірна праця й життєві турботи. Лагідні блакитні очі подорожнього, веселі під час розмови, могли вилискувати крицею, коли йому доводилося діяти, а надто, коли йшлося до бучі. Важкі щелепи й квадратне підборіддя виявляли невтримну завзятість і невгамовність.
Та хоч мав він усі ознаки сильної вдачі, а проте в ньому відчувалась якась м’якість, сливе жіноча, що свідчило про його чутливу натуру.
– Отак ми й побралися з моєю старою,- закінчив Белден захоплюючу розповідь про своє женихання.
– На вас, либонь, діти чекають у Штатах? – поцікавився подорожній.
– Ні, Сел померла, не народивши жодної дитини. Через те я й тут. – А ви, чоловіче, одружені?
Замість відповіді той відкрив свого годинника і віддав Белденові. Той підніс каганця, критично подивився на внутрішній бік покришки і, схвально буркнувши собі під носа якесь
Прокляття, передав годинника Савоєві. З численними “Здорово!”, “Сто чортів!” той простягнув його, нарешті, Принцові; і всі помітили, що руки йому тремтять, а в очах спалахнула надзвичайна ніжність. Так переходив з одних до других мозолястих рук годинник, що до його покришки було приліплено фотографію жінки тієї лагідної прихильної вдачі, яка приваблює таких чоловіків: на руках вона тримала дитину.
Це мініатюрне зображення незнайомої жінки з дитиною немов самих їх поробило жінками та дітлахами.
– Я ще не бачив мого малюка; вона пише, що це хлопчик, йому вже два роки,- мовив подорожній.
Мелмют Кід підвів його до нар і запропонував відпочити.
– Збудіть мене рівно о четвертій! – були його останні слова, і по хвилі він уже спав глибоким сном украй знесиленої людини.
– Грім мене побий – молодець, сміливий хлопець! – заявив Принц. – Три години сну, промчавши сімдесят п’ять миль на собаках, а потім ізнов у дорогу! Хто він такий, Кіде?
– Джек Вестондейл. Він прибув сюди три роки тому; та тільки й слави у нього, що працює як той віл, а щастя не має. Я його ніколи не стрічав, але Ситка Чарлі розповідав мені про нього.
– Не солодко йому повелося! Мати таку милу молоду дружину і жити нарізно! Мусить у такому молодому віці застрягнути у цій від бога забутій норі, де кожен рік викреслює з твого життя два.
– Упертий він до дідька! Двічі йому поталанило добре заробити на своїй ділянці, й обидва рази він усе втратив.
Тут розмову перепинив неймовірний галас, якого зняв Бетлз, бо враження від появи чужинця і фотографії вже почало примеркати. І скоро тяжкі роки одноманітного існування та виснажливої праці було забуто в буйній забаві. Лише Мелмют Кід, здавалося, не міг поринути у загальні веселощі, він увесь час стривожено поглядав на свого годинника. Та раптом він підвівся, надягнув рукавиці й боброву шапку і, вийшовши з хати, почав нишпорити в комірчині.
Він не міг дочекатися призначеного часу і збудив свого гостя на п’ятнадцять хвилин раніше.
Молодий велетень зовсім закляк, і довелося довгенько його розтирати, щоб поставити на ноги. Заточуючись від болю, через силу вийшов він з хатини; його собак було вже впряжено й усе наготовлено до від’їзду. Всі зичили йому щасливої дороги та якнайшвидше впіймати втікачів, доки панотець Рубо, що похапцем поблагословив його, не чкурнув мерщій до хати; то й не диво, бо не вельми приємно стояти на морозі, що доходив до сімдесяти чотирьох градусів нижче нуля, та ще й з голими вухами й руками.
Мелмют вивів Вестондейла на дорогу й там сердечно потиснув руку, напутивши його такими словами:
– Ви знайдете сто фунтів лососевої ікри у ваших санках. Собакам стане цих харчів на певний час: це однаково, що сто п’ятдесят фунтів риби. В Пеллі ви не купите собачих харчів, а ви, мабуть, на це покладали надію.
Подорожній здригнувся, очі йому блиснули, але він не перебивав.
– Жодної унції їжі не зможете ви дістати ні для собак, ані для себе, аж доки доїдете до П’яти Пальців, а це майже за двісті миль звідси. Стережіться тонкої криги на річці Тридцята Миля; і обов’язково зверніть навпростець, не доїжджаючи Ле-Баржу,- в такий спосіб ви значно скоротите собі шлях.
– Звідки ви довідалися? Невже ж поголос летить поперед
Мене?
– Я нічого не знаю, та й не хочу нічого знати. Але той запряг, що ви за ним женетеся, ніколи ваш не був. Ситка Чарлі продав його тим людям минулої весни.
А втім, він казав мені, що ви порядна людина, і я вірю вам. Я побачив ваше обличчя, сто чортів, та не проливайте ви солоної водички з очей! – і я побачив вашу дружину, і…- тут Кід скинув рукавиці й витяг торбину із золотим піском.
– Ні, цього мені не треба. – І сльози замерзли Вестондейлові на щоках, коли він конвульсивно стиснув руку Мелмюта Кіда.
– То не жалуйте собак: перерізуйте посторонки, коли котрась із собак упаде; купуйте нові, і хай вам здається, що вони дешеві, хоч би за них правили й по десять доларів фунт…
Не змигнулося й п’ятнадцяти хвилин, як дзвіночки сповістили, що прибули нові подорожні. Двері відчинилися, й увійшов офіцер королівської кінної поліції Північно-Західної Території з двома метисами, погоничами собак. Так само, як і Вестондейл, вони були добре озброєні, і знати було по них, що дуже потомилися.
– Коли вирушив звідси Вестондейл? – спитав він. – Адже ж він зупинявся тут, еге ж?
Запитання було зайве, бо сліди на снігу напрочуд виразно промовляли самі за себе.
Мелмют Кід скинув очима на Белдена, і той, збагнувши в чому річ, відповів ухильно:
– Та вже часу минуло чимало.
– Ти не крути, чоловіче, кажи прямо,- застережливо мовив полісмен.
– Здається, він вам дуже потрібний. А що він там накоїв у вас у Доусоні?
– Пограбував Гаррі Мак-Ферленда на сорок тисяч, обміняв золото в конторі Тихоокеанської компанії на чек у Сієтлі й спокійнісінько одержить гроші за чеком, якщо ми його не переймемо. Коли він звідси вирушив?
Кожен намагався за прикладом Мелмюта Кіда затаїти свої почуття, і молодий полісмен побачив навкруг себе лише байдужі, мов дерев’яні, обличчя.
І раптом полісмен помітив панотця Рубо; панотець не може брехати.
– Чверть години тому,- відповів священик. – Але він від почивав тут чотири години і його собаки теж.
– П’ятнадцять хвилин, як вирушив звідси, та ще й набравшись сили! Боже мій єдиний!
Бідний хлопець заточився, мало не знепритомнівши від утоми й розчарування, і щось пробелькотів про те, що вони домчали сюди з Доусона за десять годин та про змучених до краю собак.
Мелмют Кід примусив його випити кухоль пуншу; тоді полісмен пішов до дверей, наказавши погоничам іти за ним. Але тепло й жаданий відпочинок надто приваблювали їх, і вони опиналися з усієї сили. Кід розумів їхню французьку говірку і напружено прислухався до розмови.
Вони божилися, що собаки геть пристали, і що всім не завадило б відпочити.
– Позичите мені п’ятьох собак? – звернувся полісмен до Мелмюта Кіда.
Кід крутнув головою.
– Я вам негайно випишу чек на ім’я капітана Констентайна на п’ять тисяч – ось мої документи. Я маю повноваження діяти на власний розсуд.
Знову мовчазна відмова.
– Тоді я реквізую їх ім’ям королеви.
Скептично посміхаючись, Кід кинув погляд на свій добре встаткований арсенал, і англієць, відчувши власне безсилля, повернув до дверей. Але погоничі все ще сперечалися, і він люто накинувся на них, узиваючи бабами і жалюгідними цуциками. Смагляве обличчя старшого метиса спалахнуло – він скипів гнівом, підвівся і коротко, але виразно пообіцяв, що спочатку зажене на смерть ватажка запрягу, а по тому з насолодою покине його самого в снігу.
Молодий полісмен – для цього йому треба було напружити всю свою волю – рішуче попрямував до дверей, удаючи бадьорість. Всі присутні зрозуміли це й оцінили його горде завзяття: проте він не зміг приховати гримаси нестерпного болю, що перебігала обличчям.
– Негідник і брехун!
– Сто чортів! Бодай йому пуття не було!
– Злодіюка!
Цілком очевидно було, що всі вони обурені: по-перше, тим, їх пошито в дурні; а по-друге, там, що порушено етику Півночі, чесність людини вважається за найголовніший її скарб.
– А ми ще допомагали тій наволочі! Коли б знати наперед що він накоїв!
Очі всіх присутніх покірливо вп’ялися в Мелмюта Кіда.
– Сьогодні холодна ніч, хлопці, люта, холодна ніч! – так здалеку почав він вести свою оборону. – Вам усім доводилося бувати в дорозі в таку погоду, і ви розумієте, що це означає. Не бийте собаки, як вона впаде,- її вже на ноги не підняти. Ви вислухали тільки одну сторону. Ніколи ще не їла з нами з одного казанка й не вкривалася одним укривалом з вами чи зі мною людина, чесніша за Джека Вестондейла.
Минулої осені він віддав всі свої заощадження – сорок тисяч – Джо Кастрелові, щоб той за нього вклав ті гроші в якесь прибуткове діло в Канаді. Нині він був би мільйонером. А знаєте, що втнув Кастрел?
Пішов до Мак-Фарленда грати в карти і протринькав там усе чисто. Наступного дня його знайшли мертвого в снігу. А бідолаха Джек лагодився поїхати цієї зими до дружини й сина.
Уважайте: він узяв саме стільки, скільки програв Кастрел – сорок тисяч. І він таки поїхав. Що ж ви тепер скажете?
Кід перебіг очима своїх суддів, помітив, як полагіднішали їм обличчя, і тоді підніс угору свого кухля.
– То випиймо ж за того, хто в дорозі цієї ночі; нехай йому стане харчів, хай його собаки не підіб’ються; хай сірники в нього не відсиріють. Поможи йому, Боже! Хай йому завше добре ведеться, а…
– Кінній поліції – сором і ганьба! – скрикнув Бетлз, і порожні кухлі брязнули об стіл.
Переклали з англійської ІРИНА СТЕШЕНКО та ЛЕСЬ ГЕРАСИМЧУК
(2 votes, average: 2.50 out of 5)