Юрій Мушкетик
Черевики
Згадують всілякі, здебільшого химерні історії, і все частіше чомусь вертаєшся думкою до отієї землі, до тої річки, понад якою бігав босоніж. Скільки про те босоніжжя понаписувано в книгах. А воно ж ой як недобре бігати без взувачки осінніми стернями. І як гірко мріялося про ту взувачку.
Я й згадав оце через те. Що принесла мені жінка з крамниці черевики, моднющі черевики, і якраз по нозі, а мені подумалося : скільки пар черевиків мені судилося ще зносити? І якби-то можна було вернутися до отих, перших, які запам’яталися
Було це восени 1943 року. Щойно настало наше звільнення від окупанта, зазнали ми великої радості, але ж і набідувалися вдосталь. Вже земля грудками взялася, зима з-за гори виглядала, мені до першого класу йти, а взувачки – ніякої. Мати напекла ячних пампушок, поклала ті пампушки в плетений лозовий кошик та й каже :
– Понеси на станцію, продай солдатам. По п’ять карбованців за пампушку.
Прийшов я на станцію. Стоїть на запасній колії ешелон, двері у вагонах-телятниках порозчиняні, і в кожному повно солдатів. Я заліз у вагон і стою
А солдати й так здогадалися, що в кошику, – свіжий хлібний дух по вагону пішов.
– Продаєш? По чом штука? – запитує мене найближчий солдат, вже не молодий, з рудими – щіткою – вусиками. Йому, либонь, стільки років було, як моєму батькові, – мій батько пішов на війну в сорок першому, й від нього – жодної звістки.
– Так почому? – перепитує солдат?
Я мовчу. Малий, але теж утямив : люди їдуть на фронт, їх усіх повбиває завтра, а я з них за пампушки гроші правитиму. Соромно мені стало, й сльози на очі навернулися.
Стою я. переступаю босими ногами, носом шморгаю.
– Я не продаю, я за так…
Солдат із вусами простягнув руку, взяв одну пампушку, надломив, і дух ще дужче по вагону пішов. Одкусив він трішки, скраєчку, жує і на мої ноги дивиться. Тоді друга рука потяглась до кошика, третя, а далі пішов кошик по вагону околясом.
– Ох і смачні, – кажуть, – пампушки, дарма, що ячні.
Вусатий випростався, ухопив десь за спиною кошик, втиснув мені в руки і в спину штовхає :
– Біжи, хлопче, зараз поїдемо.
Я стрибнув на землю, а ешелон брязнув буферами й рушив. І пішов, поплив за станцію. А я йду додому, й чомусь мені все ще соромно й плакати хочеться. Аж за станцією відчув, що кошик не порожній.
Не розібрали солдати всіх пампушок, думаю. Одгорнув шматину, аж там два зошити зелені й чотири олівці. А під зошитами ще щось. Роздивляюся, а воно солдатські ботинки.
Добрячі ботинки, цілі, тільки один трохи більший, а другий менший, і задники позлигувані. Дуже міцні ботинки, вони ще п’ять набойок переживуть. Подумав так, і знову мені стало чомусь соромно.
Прийшов я додому, мати саме біля колодязя сорочки в ночвах виполіскувала. Руки в неї червоні, бо вода холодна. Випросталася вона, за поперек узялася.
– Продав?
Я щось промимрив – боявся, що мати лаятиме, бо ж грошей не приніс, а коли вона перепитала знову, то зважився на брехню :
– Там були саме поранені.
– Ну й добре, – мати зітхнула, а тоді взяла кошик, щоб до хати занести, й шматину відкрила.
– О, а це що?
– Це… вони накидали. Я не бачив.
Мати чомусь заплакала, а тоді витерла сльози й ботинки на ганок поставила.
– Ану ж приміряй.
Ті ботинки я носив до шостого класу, міцнішої і теплішої взувачки не пам’ятаю в житті. І коли б мені зараз хоч одну соту тієї радості, з якою приміряв ті ботинки, не обсіли б тоді мою голову думки про осінь, про стерні, про гайвороння в небі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)