Творчість В. Симоненка була самобутнім явищем в українській літературі. Його поезії відрізнялися злободенною тематикою, непримиренністю до кривди, справжньою народністю і глибоким патріотизмом. Усі їх об’єднує любов до своєї Батьківщини і народу, прагнення бачити свою Вітчизну вільною, незалежною, бо бачив, як у тенетах бюрократизму, фальші, лжепатріотизму партійних діячів гине Україна, знищується найперша і найголовніша її скарбниця – духовність. Поет не міг дивитися на це спокійно.
Будучи виключно чесною, глибоко порядною людиною,
Їх би за грати! Їх би до суду!
Їх би до карцеру за розбій!
Доказів мало? Докази будуть!
Лантухи вкрадених вір і надій.
Василеві Симоненку довелося жити в роки розквіту бюрократичної системи, за часів тоталітарного режиму, коли за правдиве слово карали. І карали жорстоко. Але поет сміливо кидає виклик цим “бандам кривляк” та їх нікчемній продажній челяді”, які “вважають
Уже давно не було на світі “батька усіх народів” Сталіна, але за часів тоталітарного режиму дух його уперто жив. В одному із найкращих своїх віршів “Монархи” В. Симоненко викриває авторитарну свідомість цих “сильних світого цього”.
Диктатори, королі, імператори,
Мліючи в димі хвальби,
Роззявили пащі, мов кратери,
І гукали:
– Ми символ доби.
Поет протиставляє їм, “обслиненим” і “обцілованим”, звичайних простих людей – трудівників, справжніх велетнів духу.
А поруч вставали некороновані
Корифеї і справжні вожді.
Вставали коперники і джорджоне,
Шевченко підводив могутнє чоло,
І біля вічного їхнього трону
Лакузи жодного не було.
Вся творчість В. Симоненка була пройнята палкою синівською любов’ю до своєї матері – Вітчизни, до народу, якому довелося так багато перестраждати. Поет-шістдесятник, чесний і безкомпромісний, В. Симоненко спрямовує гнівні свої обвинувачення проти катів, які були винуватцями страждань народу на цій багатостраждальній українській землі, де “Уже немає місця для могил”, “Мільярди вір зариті в чорнозем”, “Мільярди щасть розвіяні у прах”. У вірші-памфлеті “Пророцтво 17-го року”, спрямованому проти цих жорстоких катів, поет гнівно кидає обвинувачення цим діячам:
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б, репнуло від сорому й хули. Але В. Симоненко твердо вірить, що український народ пробудиться, встане з колін, згадає і відродить свою велич і славу, усвідомить свою національну гідність, яку протягом багатьох століть вибивали з нього. Батьківщина, народ, людина – ось улюблені теми віршів В. Симоненка. І його звертання: “Генії!
Безсмертні! На коліна станьте перед смертними людьми” стверджує про велику любов, шану до українського народу, віру в його краще майбутнє.
Нелегкий шлях поета-правдолюбця обрав В. Симоненко, але жодного разу, протягом свого недовгого життя, не схибив, не звернув із нього. В одному із своїх віршів “Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок”, який поет написав усього за два місяці до своєї смерті, він розкриває свій пройдений творчий шлях. Як і ліричному герою, В. Симоненку видалося “малий зажинок почать на ниві нерясній… “. Проте була можливість вибратися з такої халепи: піти у найми до сусідів або взути “холуйські постоли”. Але це б означало зрадити свою ниву, відцуратися від рідного народу, “забуть убоге рідне поле”.
Батьківська нива у вірші уособлює рідну країну. Але цього аж ніяк не міг припуститися поет – вірний син своєї землі. І ніякі погрози, ніякі випробування не могли змінити його намірів, його життєвих переконань.
Бо нива ця – моя! Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай не жде мене ніде,
Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде.
Ішла стежина та й обірвалася. Обірвалося на самому злеті, на найвищій ноті слово прекрасного поета, але творчість його – коштовна перлина у духовній скарбниці нашого народу – живе й буде жити вічно.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)