Один адресат і один герой – Україна у творчості Є. Маланюка

Євген Маланюк, на жаль, так мало знаний в Україні, – одна з небагатьох найяскравіших постатей і безумовний класик української емігрантської літератури XX століття. Знаний у її колах як поет і есеїст, він усією своєю творчістю був спрямований на батьківщину. Духовно поет ніколи не полишав Україну, не зраджував їй під тиском соціальних чинників.

Найголовнішою, стрижневою для нього була ідея української державності, яка становила енергетичне джерело творчості Є. Маланюка, була його вірою і головною настановою.

З кожною новою поезією

все глибше осмислювалася автором тема ролі митця у тогочасному суспільстві. Він уважав, що поет мусить бути вихователем, поводирем народу, який не має своїх вождів. Ідеалом має стати нова людина, яка відродить націю, тому й актуальними стають слова:

Крізь зойк заліз, крізь звіра рик,

Крізь дим руїни – Україну

Новий узріє чоловік.

Мужності, стійкості, силі поет співає гімн-подяку, а “рабську кров”, “розслабленість ледачу”, плебейство гнівно таврує. Потрібно було мати неабияку громадянську мужність, щоб донести до сучасників саме таку концепцію буття нації. Євген Маланюк кидає виклик усьому

бездуховному, що виробила в українців довга “ніч бездержавності”, тому й закликає знищити тавро рабської покори:

Бо вороги не згинуть, як роса.

Раби не можуть взріти сонця волі.

Так, любити й ненавидіти Батьківщину і свій народ дано геніям. Так немилосердно картати вчинки своїх “земляків” міг лиш той, хто був готовий віддати за неї життя. Той, для кого вона “у кров і мускули вросла”. Воістину небувале й нетрадиційне розуміння патріотизму.

На жаль, ми звикли лише захвалювати, оспівувати рідне слово, Батьківщину. Хоча забули, що для того, щоб лікувати недугу, треба її знати, вміти її виявити. Таке саме критичне ставлення до України, її історії є і в Шевченка, згадаймо, що він вважав Хмельницького тільки, полководцем і не більше.

У Франка читаємо рядки: “У мене ж тая Русь – кривава в серці рана” і в Лесі Українки: “Лиш той. ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив”. Це все були вияви вистражданого патріотизму. Маланюк вистраждав кожне слово, пропустив його крізь своє серце, йому не байдуже, що:

Московлять, польщать, труять рід,

Ворожать, напускають чари…

Його “собраття”. Ці рядки Євгена Маланюка – гостре лезо, нищівний струмінь іронії, спрямований на м’якодухість і слабкість співвітчизників. Він хоче бачити українців вільною нацією, освіченою, гідною поваги.

Поет вірить, що нове покоління розіб’є тюрми, підніме прапор національної свідомості на нову висоту.

Бачу їх – високих і русявих

Зовсім інших, не таких, як ми, –

Пристрасників висоти і слави,

Ненависників тюрми і тьми…

Поет підкреслює, що боротьбу за національну незалежність не можна припиняти, її треба продовжувати іншою зброєю – словом. Програму свого життя і подальшої творчості Маланюк визначив образами-символами першої збірки – “Стилет і стилос”, де стилет – це зброя в руках воїна, а стилос – перо літописця. Меч вчорашнього вояки замінило перо ліричного героя, який повинен з поета-борця перетворитися на поета-гуманіста.

Поезія для Є. Маланюка завжди була найважливішою в житті, бо тільки через слово він міг передати синівську любов до далекої батьківщини. Його вірші давали йому полегшення й розраду, можливість поділитися своїм думками й хоч раз ще почути отой крик:

“Сину мій! Приїхав!”,

І ранній день, і ранній сон…

Але зустрічі на Батьківщині не відбулося. Маланюку не судилося побачити, “як шумить крізь верби Синюха… ” Дуже прикро, що доля до нього була злою!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

Один адресат і один герой – Україна у творчості Є. Маланюка