Яків Головацький – Біографія

Яків Федорович Головацький (* 17 жовтня 1814, с. Чепелі, Бродівський район, Львівська область – †13 травня 1888, Вільнюс) – український лінгвіст, етнограф, фольклорист, історик, поет, священик УГКЦ, педагог, громадський діяч. Співзасновник об’єднання “Руська трійця”, співавтор збірника “Русалка Дністровая”.

Біографічні відомості

Народився 29.10.1814 р. у с. Чепелі на Бродівіщині. Помер 13.05.1888 р. у Вільні (нині Вільнюс). Син о. Теодора, уродженця м. Миколаєва. З Миколаєва походить вся родина Головацьких. Історик, етнограф, філолог,

поет і суспільний діяч.

У 1831 р. після закінчення Львівської гімназії поступив на філософський факультет Львівського університету. У 1832 р. перервав навчання і два роки мандрував, переважно пішо, по містах і селах Галицької Русі і Закарпаття. Цікаво, що свою мандрівку розпочав з м. Миколаєва над Дністром. У 1835 р. поступив у Кошицьку академію, а потім – у Будапештський університет. У 1836 – 1839 рр. продовжив навчання у Львівському ун-ті, а потім закінчив Львівську духовну семінарію 1842).

Був греко-католицьким парохом у с. Микитипці (1842 – 1846), Хмільова (1846 – 1848). Учасник Собору українських вчених у Львові у 1848 р.

У 1848 – 1867 рр. професор “руської мови і словесності” (української мови та літератури) у Львівському ун-ті. У 1858 – 1859 рр. займав посаду декана філософського факультету, а у 1862 – 1864 рр. – ректора університету. Під впливом Михайла Погодіна перейшов па москвофільські позиції, за що був у 1841 р. відзначений званням академіка Санкт – Петербургської АН. У 1868 р. переїхав в Росію, зложив з себе духовний сан і перейшов у православ’я.

У цьому ж році очолив Віденську археографічну комісію, а з 1871 р. і Тимчасову комісію з створення Віленської публічної бібліотеки і музею. Разом з Маркіяном Шашкевичем та Іваном Вагилевичем утворив у 1831 р. національно-патріотичний гурток галицької молодої інтелігенції т. з. “Руську трійцю”. У Будапешті зблизився з чеськими, словацькими і сербськими славістами, з допомогою яких у 1837 р. там було підготовано і видано перший галицький альманах “Русалка Дністрова”, що відіграв велику роль в галицькому літературному відродженні. Живучи у Львові, підтримував тісні контакти з М. Устияновичем, Д. Зубрицьким, І. Вагилевичем, переписувався з М. Погодіним, О. Бодянським, М. Максимовичем, Я. Колларом, П. Шафариком, П. Коубеком, К. Заном, В. Залеським, а пізніше з В. Галкою та К. Я. Ербеном та іншими славістами.

Свої поетичні твори надрукував у “Русалці Дністровій та альманаху “Вінок русинам на обжинки” (ч.1- 2, Відень, 1846 – 1847), у виданні якого приймав участь. Численні літературні та етнографічні праці розкидані по різних збірниках, богословські й мемуарні твори надруковані переважно в “Науковому збірнику Галицько-Руської матиці”. У свій романтичний період до 1848 р. Яків Головацький приділив багато уваги збиранню й обробленню українських мовознавчих матеріалів, виходячи з засади, що мова найкраще відбиває дух нації. Але відхід на москвофільські позиції не міг не позначитися і на його наукових працях. Вже його “Граматика руского язика” (1851) далека від позиції збереження і розвитку української мови.

Мав вплив на Миколу Устияновича, який також у своїх пізніх творах відмовився від чистої української мови і перейшов па “язичіе”. Наукова оцінка спадщини Я. Головацького далеко не однозначна. У 1846 р. під псевдом “Гаврило Русий” він надрукував німецькою мовою у журналі “Річники слов’янської літератури, мистецтва і науки”, які видавав у Лейпцігу відомий славіст “Йордан”, статтю “Становище русинів у Галичині” (випуск 9 “Річників”). В ній він різко критикував політику уряду в національному питанні в Галичині і виступав проти переслідування національносвідомої інтелігенції. У 1859 р. він очолив боротьбупроти прихильників заміни кирилиці латинкою, яка завершилася виданням у Львові німецькою мовою збірника “Питання мови і письма русинів в Галичині” (1861).

Велике значення мала і зберігає досі трьох – томна етнографічна праця Головацького “Народньіе песни Галицкой и Угорской Руси”, яка була опублікована у 1863 – 1878 рр. в “Чтениях” Товариства історії і древностей Російських при Московському ун-ті. Зберігають свою наукову цінність і ряд історичних праць з дослідження окремих проблем історії Закарпаття, Галичини і Буковини, слов’янського етногенезу, польсько-галицьких та польсько-українських та слов’яно – германських стосунків, статті про І. Котляревського, Г. Квітку-Основ’яненка, М. Шашкевича, І. Вагилевича, розвідки про “Слово о полку Ігоревім”. Лазаря Барановича, Феофана Прокоповича, “Географический словарь западнославянских и южнославянских земель и прилежащих стран” (1877, вид.1884).

Цінною була його видавнича і громадська діяльність у Відні. Поряд з тим його обгрунтування існування “одної руської народності і одної руської літератури” аж до виступів проти вживання української мови в літературі і науці мали негативний вплив па розвиток галицької і закарпатської інтелігенції. Архів Якова Головацького зберігається у Львівській науковій бібліотеці ім.

В. Стефаника та у ін-ті літератури НАН України у Києві (ф.104).

Церковно-громадська праця

Висвячений на священика в 1842, став співробітником греко-католицької парафії у Микитинцях недалеко Коломиї, залишившись надалі під церковним наглядом. З 1848 – професор руської (української) мови і літератури Львівського університету, а в 1864-1866 рр. – ректор цього навчального закладу. Належав до “Руської трійці”.

Видав альманах разом з М. Шашкевичем і І. Вагилевичем – “Русалка Дністровая” (1837), у якому публікував патріотичні поезії.

Революційні погляди Порушував у німецькому “Літописі слов’янської літератури, мистецтва і науки” в 1846 під псевдонімом Гаврило Русин актуальні, як на той час, питання:

Русини займають дві-треті Галичини й східні комітати в Карпатах та Угорщині; також цілу полудневу частину Росії від Припеті по верхній Дон. Замешкують цю територію у компактній масі, не розпорошені поміж другими народами, ані не змішані з чужими національностями. Вони не є жодними колоністами, які примандрували в ті землі, але вони є їх рідними синами, які живуть на могилах і курганах славних предків своїх з перед тисячі літ, на прадідівських вогнищах.

Коли в них така славна минувшина, то чому вони не осягнули кращої долі, яка належалася б такій великій нації?

… Тому в головній мірі, бо Русини не видали здібних провідників і просвітителів; немає в них теж спільного осередку, немає лучности поміж поодинокими галузями нації, так званим освіченим Русинам бракує моральних сил, обзнайомлення з обставинами, патріотизму й бажання приносити жертви. Нарід поділений, порабощений, живе, навіть не знаючи хто він. Його провідна верства зденаціоналізована, відчужена від народньої маси, якій помагає тільки спати.

Останні роки життя В результаті гонінь від австрійської влади і за рекомендацією М. Погодіна перейшов на москвофільські позиції і 1867 року переїхав до Російської імперії. Жив у Вільно (нині Вільнюс, Литва), де став головою Археографічної комісії. Автор наукових праць з літератури, історії, етнографії.

Найважливіша праця – “Народні пісні Галицької і Угорської Русі”, кн. 1-4 (1878).