Нетрадиційна і незвична Для російської прози XІX століття зав’язка сюжету, більше властива французьким авантюрним романам, – загадкове самогубство, описане у першому розділі “Що робити?”, – була, по загальноприйнятій думці усіх дослідників, свого роду прийомом, що інтригує, покликаним заплутати слідчу комісію і царську цензуру. Тієї ж меті служив і мелодраматичний тон оповідання про сімейну драму у другому розділі, і несподівана назва третьої – “Передмова”, що починається словами: “Зміст повести – любов, головна
Я навіть і мовою володію погано.
Але це все-таки нічого… Істина – гарна річ: вона винагороджує недоліки письменника, що служить їй”. Читач здивований: з одного боку, автор явно нехтує його,
У тім, що автор і справді погано володіє мовою, читач переконується буквально з перших сторінок. Так, наприклад, Чернишевський має слабкість до нанизування дієслівних ланцюжків: “Мати перестала насмілюватися входити в її кімнату”, обожнює повтори: “Це іншим дивно, а ти не знаєш, що це дивно, а я знаю, що це не дивно”. Мова автора недбала і вульгарна, і часом виникає відчуття, що це – поганий переклад із чужої мови: “Пан вломався в амбіцію”; “Довго вони мацали боки одному із себе”; “Люди розпадаються на два головні відділи”; “Кінець цього початку відбувався, коли вони проходили повз старого”. Авторські відступи темні, коряві і багатослівні: “Вони навіть і не подумали того, що думають це; а от це-те і є найкраще, що вони і не зауважували, що думають це”; “Віра Павлівна… стала думати, не зовсім, а трохи, ні, не трохи, а майже зовсім думати, що важливого нічого ні, що вона прийняла за сильну пристрасть просто мрію, що розсіється в кілька днів… або вона думала, що ні, не думає цього, що почуває, що це не так?
Так, це не так, ні, так, так, усе твердіше вона думала, що думає це”.
Часом тон оповідання немов пародіює інтонації російської побутової казки: “Після чаю… прийшла вона у свою кімнатку і прилягла. От вона і читає у своєму ліжечку, тільки книга опускається від очей, і думається Вірі Павлівні: що це, останнім часом, стало мені трохи нудно іноді?”. На жаль, подібні приклади можна приводити нескінченно… Нітрохи не менше дратує змішання стилів: протягом одного значеннєвого епізоду ті самі особи раз у раз збиваються з патетично-піднесеного стилю на побутовий, фривольний або вульгарний.
Чому ж російська громадськість прийняла цей роман? Критик Скабічевський згадував: “Ми читали роман чи ледве не преклонивши коліна, з таким благочестям, яке не допускає ні найменшої посмішки на вустах, з яким читають богослужбові книги”. Навіть Герцен, визнаючись, що роман “мерзенно написаний”, негайно обмовлявся: “з іншого боку, багато гарного”.
З якою ж “іншої сторони”? Очевидно, з боку Істини, служіння якої повинне зняти з автора всі обвинувачення в бездарності! А “Передові розуми” тієї епохи Істину ототожнювали з Користю, Користь – із Щастям, Щастя – зі служінням усе тій же Істині… Як би те не було, Чернишевського важко дорікнути в нещирості, адже він хотів добра, причому не для себе, а для всіх!
Як писав Володимир Набоков у романі “Дарунок” (у главі, присвяченої Чернишевському), “геніальний російський читач зрозумів те добре, що марне хотів виразити бездарний белетрист”. Інша справа, як сам Чернишевський ішов до цього добра і куди вів “нових людей”. (Згадаємо, що царевбивця Софія Перовська вже у ранній юності засвоїла собі рахметовську “боксерську дієту” і спала на голій підлозі.) Нехай же революціонера Чернишевського з усією строгістю судить історія, а письменника і критика Чернишевського – історія літератури.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)