Навіть сама назва повісті А. Дімарова “Блакитна дитина” мене трохи здивувала. Адже хіба може бути дитина з блакитним кольором шкіри? Напевне, це фантастична повість, мова в якій іде про різноманітні дива – саме так подумав я, починаючи читати цей твір.
Але досить скоро виявилося, що ця повість – відверта, чесна, щира і весела розповідь дотепної дорослої людини про щасливий час свого дитинства.
Коли син А. Дімарова приходив додому з двійкою у щоденнику або з зауваженнями від вчителів, його бабуся і мати завжди докоряли хлопця
Розповідь про блакитну дитину у повісті А. Дімарова починається з метафоричної притчі про чарівний місток пам’яті. Він нависав над безоднею, і по один бік жила людина, а на другій було все, що потрібно їй для повноцінного життя. І жити б людині вічно, коли б місточок не ставав тонше та тендітніше з кожним прожитим днем. Стривожена цим, людина щоразу набирала все більше припасів. Але чим важче ставала його ноша, тим тоншим ставав місток.
Письменник розповідає, що він також опинився над такою прірвою, з одного боку якої знаходиться життєвий набуток, а з іншого – прожиті ним роки: “І поки не зник місток моєї пам’яті, буду ходити по ньому, хоча він і став таким вузьким, як лезо ножа”. Нажаль, невблаганний час все більше віддаляє письменника від нього ж самого, від тих років, коли він був дитиною. З великою теплотою А. Дімаров перекидає місток з дорослого життя в дитинство, яке випало на важкі воєнні та повоєнні роки.
Він разом з читачами переходить через цей місточок і знову опиняється в дитинстві – з молодою доброю мамою, кумедним молодшим братом і веселими вірними друзями.
Достатку у родині письменника не було. Мама була вчителькою і отримувала невелику зарплату, але в хаті була улюблена хлопцева етажерка з книжками та зошитами. Толя дуже любив читати, одного разу вчитель математики через те, що хлопчик читав на уроці “Тараса Бульбу”, представляючи себе лицарем, навіть поставив йому двійку.
Навесні, не рахуючись з небезпекою, хлопці каталися на льодах, та й усі літні канікули проводили на річці – ловили рибу і раків, досхочу купалися. Письменник у своєму творі висловлює, на мій погляд, цікаву думку про те, що люди, дитинство яких проходить біля таких чистих і веселих річок, не можуть у подальшому житті бути похмурими і злими. Та й те, що діти ганяють по лісу, катаються на конях, роблять набіги на чужі городи та садки, для кожного з них робить їх дитинство незабутнім до останнього їхнього дня.
Мене дуже розсмішив епізод, коли Толя з приятелем Ваньком, вирішивши налякати дівчат, бере в рот жабеня. Але, побачивши завуча, випадково ковтає жабу. Після цього хлопчик ночами прислухається – чи не стрибає жаба у нього в животі.
Як то кажуть, і сміх, і гріх!
З теплотою головний герой повісті “Блакитна дитина” розповідає про своїх вчителів Павла Степановича, Галину Іванівну і Віктора Михайловича. Останнім двом бешкетники навіть влаштувати особисте життя – допомогли їм вступити в шлюб. Хлопці закидали зіпсованими яйцями незнайомого їм шанувальника вчительки, і та була змушена йти на спектакль з Віктором Михайловичем.
А вже через місяць улюблені вчителя одружилися.
Але з найбільшою любов’ю А. Дімаров згадує свою добру люблячу матір. У родині письменника між дітьми і мамою панували щирі і довірливі стосунки. Вона, на відміну від своїх односельців, ніколи не сварила і не била своїх синів. З великою гордістю Толя казав: “Моя мати найкраща у світі!”
Головний герой повісті А. Дімарова “Блакитна дитина” хлопчик Толя насправді зовсім не був блакитною дитиною, не був він і ангелом. Це був звичайний хлопчик зі своїми радощами та прикрощами, у шкільному житті якого було багато різноманітних пригод – веселих і не дуже. Добре пам’ятаючи, якім він бум у віці свого сина, А. Дімаров добре розуміє свою дитину.
Адже за усіма бешкетами і розвагами хлопчик Толя вміє помічати найважливіші у житті речі – вміння дружити і мріяти, вміння бути відповідальним за слабших і молодших, прагнення до справедливості і добра, до тонкого відчуття краси оточуючого світу і незвичайного почуття гумору.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)