Два вже літа скоро пройде, Як я закохався; Якби знав я своє горе, Лучче б був не знався Я з тобою, дівчинонько, То б не знав і муки, Не знав би я, як то любить, Не знав би і скуки. Як не бачу тебе тиждень, То за год щитаю; А побачу, і то тяжко, Що казать не знаю. Сказать тобі, що я люблю – Ти скажеш: \”Я знаю\”, – Назвать тебе голубкою – Я долі не маю: Бо якби звав голубкою, То вже б і своєю. Не буть тобі, дівчинонько, Ніколи моєю; Тяжко мені се казати, Не моя в сім воля, За що ж мене так карає, За що злая доля?
Тяжко мені жить на світі, Тяжко, як без
Рижий мастю, очі чорні, Як сонце сіяє, Із-під копит іскри скачуть, Як вихор літає, – Як Палій, і я у полі На нім красувався, Був щасливий і веселий І з горем не знався. Було, зарже підо мною, Сам весь затрясеться, Півгодини не постоїть, Хропе, скаче, рветься; Отак серце моє бідне В грудях в мене б’ється! Отак воно, нещасливе, У ніч і в день рветься. Кінь же скаче, що веселий Да горя не знає; А серденько, що нудиться, Да щастя не має. Сяду, було, я на нього, Щоб погарцювати.
Не було
На те хіба, щоби віку Собі вкоротити? Бо я кріпко, дуже люблю, Не можна вже більше; І чим дальше, і чим дальше, То все мені гірше!
(2 votes, average: 4.50 out of 5)