ВАГИЛЕВИЧ ІВАН (псевд: Далибор Вагилевич, Волк Заклика, Далибор; 02.09.1811, с. Ясень, тепер Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл. – 10.05.1866, м. Львів) – поет – романтик, філолог, фольклорист, етнограф, громадський діяч.
Навчався в Станіславській гімназії, Львівській семінарії з одночасним прослухуванням курсу філософії в університеті. Був одним із ініціаторів творення гуртка “Руська трійця”, видання альманаху, в якому вмістив як передмову до публікованих народних пісень свою статтю “Передговор к народним руським пісням”
Ретельно вивчав життя й побут населення Гуцульщини.
Зібраний фольклорно-етнографічний матеріал І. Вагилевич узагальнив у кількох розвідках, опублікованих у празькому “Часописі Чеського музею”: “Гуцули, мешканці східної частини Карпатських
1845 р. у Львові вийшла окремим віщанням його польськомовна “Граматика малоруської мови, складена в Галичині”.
За зразком словника сербської мови, упорядкованого В. Караджичем, І. Вагилевич підготував цінну лексикографічну працю “Словар южноруського язика”, який умістив більш як 10 000 українських лексем, однак вона так і залишилася в рукописі. Посмертно (1936) частково було опубліковано М. Возняком польськомовне дослідження Вагилевича “Розвідки про південно-руську мову”, виконане в 1841- 1849 рр. Учений працював також над дослідженням символіки в слов’янських піснях.
Фольклористично-етнографічна та філологічна діяльність І. Вагилевича у 30 – 40-х роках засвідчує його свідому працю на українській ниві. У листі до М. Погодіна він високо оцінював стародавню народну поезію, зазначав, що вона “пробудила” його душу, “дала перо в руки”. Ідею української національної єдності акцентує і в листі до М. Максимовича: “Ми єсьмо южнорусини… Оце ж ми всі – із-за Бескиду, від Тиси, з-поза Сяну і по Серету – з братією нашою задніпровою складаємо одне существо, де взаїмна перейма, лиш очутивши душевну замінність, грає повною жизню… Геть перегоди, бо не їм псувати существо народу”. У 1848 р. І. Вагилевич редагував газету “Дневник руський”, засновану львівською культурно-політичною організацією, яка відбивала інтереси сполонізованої західноукраїнської інтелігенції.
Газета друкувалася спочатку польським алфавітом, згодом – кирилицею і ставила своїм завданням зближення українців і поляків у Галичині, маючи на меті відновлення польської держави, в якій український народ нібито зміг би цілковито виявити себе. Так поступово І. Вагилевич почав підпадати під вплив польських шляхетних кіл. Щоправда, в цій же газеті була надрукована його стаття “Замітки о руській літературі” (1848), котра була першою спробою нарису історії українського письменства – від давньокиївських пам’яток до середини XIX ст.
Початок літературно-художньої творчості І. Вагилевича припадає на середину 30-х років, коли було написано романтичні балади “Мадей” і “Жулин і Калина”, основані на фольклорно-міфічному матеріалі і стилізовані під народні пісні. У першій опоетизовано ватажка “гарних легіників”, що веде боротьбу з іноземними напасниками. Образ героя окреслюється романтичними барвами: куди він махне “ясним мечем”, “кров рікою точить”, куди “ратищем засвище – кінь їздця волочить”.
Увесь твір, незважаючи на поразку верховинців, наснажено пафосом героїчної боротьби проти поневолювачів, у ньому відчуваються ремінісценції з “Слова о полку Ігоревім”. Балада “Жулин і Калина” розгортає інтимну тему, причому в її реалізації помітний вплив “Світезянки”
Міцкевича.
Оригінальна творчість І. Вагилевича поєднувалася з перекладацькою діяльністю: 1838 р. в “Часописі Чеського музею” були надруковані переклади трьох фрагментів з “Краледвірського рукопису” B. Ганки, “Суду Любушиного” з його ж “Зеленогірського рукопису”. І. Вагилевичу належать переклади восьми сонетів з поеми Я. Коллара “Донька Слави”. Ще 1835 р. І. Вагилевич здійснив прозовий переклад “Слова о полку Ігоревім” (надруковано 1884 р. під назвою “Повість о полку Ігоревім”): це був перший (дещо раніше виконаний переклад М. Шашкевича не зберігся) переклад староруської пам’ятки українською мовою (шкода, що він не став тоді фактом літературного життя, не вплинув на національне відродження галичан). Давньоруську пам’ятку письменник трансформував і польською мовою.
У співавторстві з А. Бельовським 1840 р. переклав польською мовою “Повість врем’яних літ” (надруковано 1864 р. під назвою “Нестор”), а також здійснив варіант перекладу цього літопису українською мовою (надруковано латинкою П. Свєнціцьким у часописі “Siolo” в 1866 – 1867 рр.).
І. Вагилевич писав і польською мовою. Ці твори укладено в чотири групи: “Думки” (ліричні вірші), “Думи” (поезії в прозі), “Епіка” (фрагмент з віршованої повісті “Упир”), “Драми” (фрагмент п’єси “Марія”). За своїми мотивами, тональністю, образністю і ліричні, й епічні твори виконані в романтичній манері.
Життя й діяльність І. Вагилевича покладені в основу повісті польського письменника Я. Захар’ясевича “Учений” (1885).
Літ.: Франко І. До біографії І. Вагилевича // Зібр. творів: У 50 т. К., 1982. Т. 37; Шалата М. Народними піснями зачарований // Народні пісні в записах Івана Вагилевича. К., 1983; Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зібр. творів: У 50 т. К., 1984.
Т. 41; Петрані О. “Руська трійця”: М. Шашкевич, Я. Головацький, Іван Вагилевич та їхні літературні послідовники. К., 1986; Кирчів Р. Етнографічно-фольклористична діяльність “Руської трійці”. К, 1990.
П. Хропко
(1 votes, average: 5.00 out of 5)