УСТИЯНОВИЧ МИКОЛА (псевд – Николай з Николаєва, Наум, Дротарь та ін.; 07.12.1811, м. Миколаїв, тепер Львівської обл. – 03.11.1885, м. Сучава, тепер Румунія) – письменник, громадський діяч, священик.
Походив із родини бурмістра. Навчався в Миколаєві (початкова школа) та у Львові (гімназія, університет і духовна семінарія). Друкуватися почав 1836 р. (вірш “Сльоза на гробі М. Гарасевича”, писаний народною мовою).
Після конфіскації владою “Русалки Дністрової” замовк як літератор до 1846 р. Священик у селах Львівщини. “Один із перших будителів
Як поет-романтик культивував історичні (“Похід Русі на Царгород”, “Ужас на Русі”), “відфольклорні” (“Проклятство матері”), любовні та соціально-побутові мотиви народного буття (“Рекрутка” та ін.), писав сонети, послання, пісенну лірику, байки й казки тощо. Вірші “Верховинець” і “Піснь опришків”
З 1861 р. – посол до крайового сейму. Обтяжений клопотами про десятьох дітей, останнє двадцятиріччя як письменник не прогресував. Багато зробив для мешканців гірського села Славське як пастир.
Сивим патріархом благословив шлях у літературу молодої О. Кобилянської.
Літ.: Письменники Західної України 30 – 50-х років XIX ст. К, 1965.
В. Погребенник