Не чіпай наші сиві минулі тривоги! Ми далеко тепер від інтриг і халеп! Мені сяють – твій ніс, твої плечі і ноги, І ворушиться вгрітий мозолистий степ.
Пахне звечора небо осінніми птицями, І повітря стоїть, як зелена ропа. Пахне степ чумаками, волами, мазницями, І вони вже самі виростають в степах!
Це не сниться мені!. Татарва за горбами! І дружини Русі випливають з дібров.
Я люблю тебе. Хто ти?. Ночами і днями Ти важкими квітками вцвіла в мою кров.
Вже дозріло повільно жадання зелене, І тепер, коли вщухли Москва і метро, І степи запорізькі
Я царюю в тобі!. Сподівання химерні, Насторожені думи летять, як туман!. Булавою збиваючи зорі на стерні, Україну порубану зводить Богдан.
Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом, Орлім небом в барвистості хмарних споруд. Я люблю твої рухи, вчаровані часом, І вологу, розтулену музику губ.
Я привіз тебе в царство своє не чужою. В блискотінні газет, літаків і доріг Я люблю тобі землю оцю під тобою, Бережу тобі кров. як безсмертя беріг.
Тіні предків моїх відійдуть на світанці, І прокинеться світ у пташинім рою… Мені світять твій погляд, і шия, і пальці, – І зоря доганяє зорю.
1960.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)