Вінграновський Микола Степанович “Не чіпай наші сиві минулі тривоги…”

Не чіпай наші сиві минулі тривоги! Ми далеко тепер від інтриг і халеп! Мені сяють – твій ніс, твої плечі і ноги, І ворушиться вгрітий мозолистий степ.

Пахне звечора небо осінніми птицями, І повітря стоїть, як зелена ропа. Пахне степ чумаками, волами, мазницями, І вони вже самі виростають в степах!

Це не сниться мені!. Татарва за горбами! І дружини Русі випливають з дібров.

Я люблю тебе. Хто ти?. Ночами і днями Ти важкими квітками вцвіла в мою кров.

Вже дозріло повільно жадання зелене, І тепер, коли вщухли Москва і метро, І степи запорізькі

мої біля мене, І відкинувсь на спину під нами Дніпро, –

Я царюю в тобі!. Сподівання химерні, Насторожені думи летять, як туман!. Булавою збиваючи зорі на стерні, Україну порубану зводить Богдан.

Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом, Орлім небом в барвистості хмарних споруд. Я люблю твої рухи, вчаровані часом, І вологу, розтулену музику губ.

Я привіз тебе в царство своє не чужою. В блискотінні газет, літаків і доріг Я люблю тобі землю оцю під тобою, Бережу тобі кров. як безсмертя беріг.

Тіні предків моїх відійдуть на світанці, І прокинеться світ у пташинім рою… Мені світять твій погляд, і шия, і пальці, – І зоря доганяє зорю.

1960.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Вінграновський Микола Степанович “Не чіпай наші сиві минулі тривоги…”