Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: “Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?” От баба й просить діда: – Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка! Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить.
Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку… Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:
Люлі-люлі, Телесику, Наварила кулешику, Із ніжками, із ручками
Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці – аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.
Росте той синок й росте – і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього. От як підріс він, то й каже: – Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати! От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть – і знову поїде. А мати йому їсти
Та й каже: – Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі! От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:
Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
Телесик почув. – Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла. Пливе.
Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити. А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:
Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
А він чує. – То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!
Махнув весельцем – човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть. От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:
Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
Він почув: – Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла. Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову. А змія приходить до берега та знов товстим голосом:
Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем: – Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.
Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля: – Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері! Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:
Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
А він думав, що то мати. – Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла! Та й приплив до бережка.
А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати. – Зміючко Оленко, відчини! Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату. – Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти. Та й полетіла кликати гостей.
От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже: – Сідай, Телесику, на лопату! А він каже: – Коли ж я не вмію,- як його сідати? – Та вже сідай! – каже Оленка.
Він і положив на лопату руку. – Так? – каже. – Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову: – Отак, може?
– Та ні-бо, ні! Сідай увесь! – А як же?
Хіба так? – та й поклав ногу. – Та ні-бо,- каже Оленка,- ні, не так! – Ну, так покажи ж,- каже Телесик,- бо я не знаю як.
Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями. – Зміючко Оленко, відчини! Не чуть.
– Зміючко Оленко, відчини! Не озивається. – От вража Оленка, вже десь повіялась.
От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять – думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві. – Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись! А Телесик із явора: – Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!
Вони слухають… де це? Та знов: – Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись. А він знову: – Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись! Вони далі: – Що воно таке?
Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть.
Кинулись до коваля: – Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти! Коваль і скував. Вони як почали знову…
От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:
Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
А гуси й кажуть: – Нехай тебе середні візьмуть! А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:
Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!
Так і ці йому кажуть: – Нехай тебе задні візьмуть! А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов…
Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:
Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!
І ці кажуть: – Нехай тебе заднє візьме! Та й полетіли. Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося – насилу летить, Телесик до нього:
Гуся-гуся, гусенятко! Візьми мене на крилятко Та понеси до батенька,
А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!
От воно: – Сідай!- каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним – ледве не вхопить його – женеться. Та таки не наздогнала.
От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться. От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже: – Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!
А Телесик знадвору: – А мені? То це вона знову виймає пиріжки та: – Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені! А Телесик знову: – А мені? Вони й почули.
Що це? – Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає? – Та то,- каже дід,- мабуть, так учувається.
Та знов баба: – Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені! – А мені? – каже з призьби Телесик. – Отже, таки озивається! – говорить баба та зирк у вікно – аж на призьбі Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді…
А гусятко ходить по двору, то мати й побачила. – Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу. А Телесик каже: – Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.
От вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло. От вам казочка, а мені бубликів в’язочка.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)