Українська народна казка – Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат

Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує – пиріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла на поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить.

От біжить, а хлопці товар женуть. – Здорові були, хлопці! – Здорова, здорова, лисичко-сестричко! – Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!

– де ж таки – бичка за пиріжок.

– Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!.. Таки знайшла одного,- проміняв. – Глядіть же,- каже,- хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс! Та й побігла і бичка гоном погнала. Ті підождали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка,- аж там сміттячко…

А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив’язала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки.-Рубає та й приказує : – Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве! Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат.

– Здорова була, лисичко-сестричко! –

Здоров, вовчику-братику! – А де це ти взяла бичка-третячка та саночки? – От, де ж там!

Бичка заробила, саночки зробила та й їду. – Ну то підвези ж і мене! – Куди я тебе візьму? Ти мені саночки поламаєш!

– Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу. – Та клади вже, ніде тебе діти. От вовк і поклав лапку. Від’їхали трохи, вовк і каже: – Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку.

– Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш! – Ні, не поламаю. – Ну, клади! Вовк і поклав. Їдуть, їдуть, коли це – трісь! – Ой, лишенько,- каже лисичка,- санки тріщать! – Та ні, лисичко, то в мене кісточка хруснула.

– Ну, дарма,- їдуть… А вовчик знову: – Покладу я, лисичко-сестричко, і третю лапку. – Та де ти її кластимеш? Тати мені зовсім санки поламаєш!

Та ні, чого б вони ламалися? – Та вже клади! Тільки поклав, а саночки знову – трісь-трісь!

– Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш! – Та де там вони тріщать!

Що ж бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я горішок розкусив. – дай же й мені!

– Так останній. Проїхали ще трохи. Ой лисичко-сестричко, сяду я й увесь!

– Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сідати! – Та я зібгаюсь так, що поміщусь. – Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?

– От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомивсь. Я помаленьку. – Та вже сідай.

От він вліз зовсім у саночки, та тільки сів, а санки – трісь-трісь-трісь! Так і розсипались. давай тоді його лисичка лаяти: – А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане! Що це ти мені наробив! Лаяла його, лаяла, а тоді: – Іди ж тепер та рубай дерево на санчата! – Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева?

– А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а дерево рубати, то й ні! Кажи: “Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!”

Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав: – Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!

Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то на полозок. давай вона його знову лаяти: – Нащо ж ти такого нарубав! – Коли воно таке рубається! – А чом же ти не казав так, як я тобі веліла? – Ні, я так саме й казав: “Рубайся, дерево, криве й криве!” – Ну і дурний же ти який і до того недотепний!

Сиди ж тут, бичка погляди, а я сама піду нарубаю! Пішла вона. А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що було в санчатах,- ні, нема ніде нічого. думав, думав та й надумав: “З’їм бичка та й утечу!” Приходить лисичка…

– Ну, стривай, вовцюгане! Я ж тобі це згадаю! Та й побігла шляхом. Біжить, коли це іде валка запізнілих чумаків з рибою. Вона впала серед шляху і ноги відкинула – притаїлась, мов нежива.

Чумаки зараз її й побачили: – дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить! Обступили її, перевертають. Треба взяти – дітям шапочки будуть. Кинули її на задній віз і знову рушили.

Ідуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай кидати рибку з воза. Кидає та й кидає по рибці на шлях, усе кидає… Накидала багато та нишком і зіскочила з воза.

Чумаки поїхали собі далі, а вона позбирала ту рибу, сіла та й їсть. Зирк – аж вовк-панібрат біжить. – Здорова була, лисичко-сестричко!

– Здоров! – А що це ти робиш, лисичко-сестричко? – Рибку їм. – дай же й мені! – Отак!

Я скільки морочилась, ловила та й віддай! Піди сам собі налови! – Та як же я наловлю, коли не вмію?

Хоч навчи, як її ловити! – Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди тихенько та й приказуй: “Ловися, рибко, велика й маленька!” То вона й наловиться. – Спасибі за науку!

Побіг вовк мерщій на річку та до ополонки, та хвіст в ополонку… – Ловись,- каже,- рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все все велика!

Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка ж бігає по березі та все: – Мерзни, мерзни, вовчий хвосте! Мерзни, мерзни, вовчий хвосте! А вовк: – Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?

– Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала! – Ану й я так: ловися, рибко, велика та все велика! Ворухнув вовк хвостом – важко вже. А лисичка: – Ото вже рибка почала чіплятися.

Трохи згодом: – Ану, вовчику, тягни! Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки,- не витягне. А вона його ще й лає: – А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: “Ловися, рибко, велика та все велика”,- от велика начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі помочі дати,- побіжу покличу людей.

Та й майнула на село. Біжить селом та й гукає: – Ідіть, люди, вовка бити! Ідіть, люди, вовка бити! Як назбігалося людей!.. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони того бідолаху вовка періщити!

Нікого нема, А лисичка тим часом ускочила в одну хату, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу незамішєну покинула. Вона взяла вимазала голову в тісто – та в поле…

Коли дивиться – вовк насилу лізе,- добре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки стогне. А вовк побачив її: – А,- каже,- така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся! А вона: – Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече,- так мене побили, що й голову провалили мені.

Вовчику-братику, підвези мене! – Та я й сам нездужаю!.. – Та в тебе ж тільки півхвоста нема, а мені й голову провалили. Ой-ой-ой, не дійду додому!.. – То сідай уже, що з тобою робити…

Вона залазить йому на спину, вмощується та так стогне. Повіз її вовк. От вона їде та все приказує: – Битий небиту везе!

Битий небиту везе! – Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш? – Та то я кажу: битий биту везе.

А сама знов нищечком: – Битий небиту везе! От довіз він її до хатки: – Уставай, лисичко, доїхали! Вона тоді плиг з вовка та: – Битий небиту привіз!

Битий небиту привіз! Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не влізе вовк.

А вона ще визирає у вікно та й дражнить: – Битий небиту привіз! Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки – не влізе. – Не клята ж лисичка?.. Отак піддурила! Та й потяг додому.

А лисичка живе та курей ловить.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Українська народна казка – Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат