Фонема (грецьк. phonema – звук, голос) – найменша неподільна звукова одиниця мови, що поєднує в собі різні диференціальні ознаки і служить для побудови та розрізнення морфем і слів. У мовленні реалізується у звуках, що називаються алофонами, або варіантами. Уперше термін “Ф.” використав французький мовознавець А. Дуфрі – Держене в 1873 у значенні “мовний звук”. Згодом цей термін із значенням “прамовне джерело для різних звукових континуантів у споріднених мовах” використав Ф. де Соссюр (1879). М. Крушевський надавав йому первісного
Дальшого розвитку термін “Ф.” як звукотип набув у працях Я. Бодуена де Куртене та М. Крушевського. Остаточно поняття “Ф.” викристалізоване у працях представників т. зв. празького лінгвістичного гуртка, зокрема в монографії М. Трубецького “Основи фонології” (1939). Окреслюють різноманітні варіанти Ф., серед яких найосновніші: Ф. актуалізована, тобто відтворена у мовленні в одному із своїх значень; Ф. аномальна – звуки, що випадають із фонологічної системи певної мови ї мають специфічну,
Цими особливостями Ф. широко користується художня література, передовсім поезія (римування, алітерація, каламбур тощо).