У свідченнях “поднявшихся з пекла”, у книгах про сталінські табори, які так пильно читають в останні роки, мир ув’язнених, мир слідчих кабінетів, напівпідвальних камер і ізоляторів видний очима тих, хто пройшов через криваву м’ясорубку, через арешт і наслідок. Охоронець і ув’язнений, жертва й кат відділені друг від друга лінією більше непереборної, чим колючий дріт, крізь яку проривалися, однак, люди, що прагнуть до волі. Про одній з таких спроб – табірні вірші О. Жигулина. Вірніше, навіть не про спробу, а про повторюваний кошмар
Вівчарки гавкають десь у двох кроках. Я їхні ікла вискалені бачу.
Я до арешту так любив собак. І як тепер собак я ненавиджу! Я посипаю тютюном сліди. Я по струмку йду, щоб збити погоню, – Вони всі ближче, ближче…
Крізь кущі Я розрізняю червоні погони… А що, якщо подивитися на мир в’язниці очима тих, хто носить ці самі червоні погони? Або зовсім очима собаки, що мчиться по посипаному тютюном сліду?
Що почуває вона,
Що знає про життя головний герой повести – розумний сторожовий пес Руслан? Що значить для нього, приміром, щастя? Нічні пильнування з хазяїном, коли вони несуть службу, і біля них добро й тепло, а там – увесь величезний світ з його злістю й капостями.
Що таке порядок? Бараки у два ряди, вишка, колючий дріт так око прожектора, що висвітлює табір.
Що таке борг? Охороняти цей порядок, оберігати його, не підпускати ув’язненого до колючого дроту, не давати йому можливості вийти з ладу, а якщо той вийшов – заштовхувати назад. Але от один раз цей мир звалився. Прапор, що розвівається над табором, був знятий і кинутий на землю, величезні ворота, які за всіма правилами повинні були бути закриті, розгорнули.
Табір спорожнів, а жахливого виду людин на своєму буркітливому тракторі робить те, за що раніше стріляли без окрику: ламає забір з колючим дротом. Як отут не заричати, як не приготуватися до стрибка, очікуючи почути: “Фас, Руслан! Фас!” Але немає довгоочікуваної команди. Що ж це відбувається? Катастрофа порядку, катастрофа миру…
Воля не просто незвична для Руслана – вона для нього неприйнятна, а сприймає він її як тимчасову.
Йому дуже хочеться, щоб його “рай” – старий мир з його порядками, розміряна табірне життя й усе, що несла вона із собою, – повернувся. Тому й бігає він на платформу чекати, коли приїде поїзд із ув’язненими. Інші собаки вже забули про борг, зрадили службу, перейшли до “вольняшкам”, а Руслан все чекає. Що почуває він, викинутий зі свого миру?
Втрату сенсу існування – от що випробовує Руслан. Але він не може упокоритися з тим, що його “рай” не повернеться ніколи. “Він чекав – і дочекався. Хто так несамовито чекає, завжди дочекається”, – говорить Владимов. Один раз на запасний шлях приходить поїзд із молодими робітниками, які самі вибудовуються в колони, і собаки згадують про свій борг, починають ці колони конвоювати. “Який ескорт!” – жартують робітники, не розуміючи лиховісного змісту що відбуває. Але незабаром він доходить і до них, як дійшов до тих людей, які спостерігали.
Однак немає в колони конвоїра, який би попередив: “Крок вправо, крок уліво…” І хтось обов’язково зробить цей крок – упаде з розідраним горлом.
У побоїщі, що розгорнулося, людей і собак призначено загинути Русланові: йому перебили хребет, і потертий колишній ув’язнений, якого Руслан “порахував себе зобов’язаним охороняти, поки не повернуться хазяї”, не бачить іншого виходу, крім як добити псО. Поки я читала цю повість, мене мучив одне питання: хто Руслан – кат або жертва? Я співчувала псові, що гордо відмовлявся від їжі, тому що кодекс собачої честі пропонував брати її тільки з рук хазяїна. Співчувала тоді, коли, відшукавши хазяїна, Руслан готовий кинутися йому на допомогу, щоб відгородити від лиха.
Але лихо не прийшло, просто колишній ув’язнений поклав руку на плече хазяїна, і Руслан був змушений тихо сидіти осторонь, згоряючи від бажання ринутися до хазяїна й лизнути йому руку, і вірити в те, що його нарешті побачать і покличуть, Співчувала тоді, коли пес годинниками сидів на платформі чекаючи поїзда, а потім біг у табір доповісти: поїзда немає. Чи винуватий Руслан у тім, що чесно несе свою службу? Чи винуватий у своїй відданості? Владимов знімає відповідальність зі свого героя й покладає її на ті, хто його вчив. “- Хрін з ним, хлопці, не треба дражнити, – сказав солдат. Він усе сидів у пилу, роздираючи рукав і замотуючи лікоть. – Він служить. – Ніхто не дражнить, – сказав хлопчик. І обурився: – Так це він, виявляється, служить?
Яка сволота! – Так ніяка, – сказав солдат. – Учили його, от він і служить”.
Книга надзвичайно цікава насамперед тим, що в ній розповідається про істоту, що перебуває по ту сторону колючого дроту, але з більше перекрученою долею. “Добродії! Хазяї життя! Ми можемо бути задоволені. Наші зусилля не пропали даром.
Сильний і зрілий, повнокровний звір, що біжить у ночі по безлюдному лісі, почував на собі жорстокі, виродливі наші приймав за радість, що ніде вони йому не тиснуть, не натирають, не дряпають”. У своїй повісті Владимов показав щиру трагедію відданості. І якщо представити, що під собачими кличками й образами сховані люди, то стане ще болючіше за долю тих, хто служив несправедливій ідеї. Служив по-своєму чесно, але виявився не потрібний.
Хіба винуваті вони в тім, що їхня служба виявилася невірної, помилкової, а життя їх – назавжди покаліченої?
(2 votes, average: 2.50 out of 5)