1. Відношення автора до героїв свого добутку. 2. Пушкінська оцінка подій. 3. Взаємини автора з миром казок.
Сюжет поеми А. С. Пушкіна “Руслан і Людмила” заснований на фольклорних традиціях. Однак потрібно відзначити істотне розходження між народними казками й добутком великого російського поета. Казки являють собою оповідання, у якому прояв особистого відношення оповідача до героїв зведено до мінімуму.
Ми без праці зрозуміємо, хто в казці є негативним персонажем, а хто – позитивні. Позиція ж оповідача – це погляд спостерігача,
Розглянемо, як саме вона проявляється. Симпатії автора до головних героїв настільки сильні й безсумнівні, що відгомони пушкінської участі до них можна виявити навіть в “Євгенію Онєгіні”, коли поет звертається до читачів: “Друзі Людмили й Руслана!”, “Моя
Пушкіна недвозначно дає нам зрозуміти, наскільки дорога його серцю князівна Людмила: Ах, як мила моя князівна! Мені вдача її всього дорожче: Вона чутлива, скромна, Любові подружньої вірна, Трошки ветрена… так що ж? Ще миліше тим вона. Однак искреннее замилування не виключає й легкої іронії, що, втім, анітрошки не применшує достоїнств князівни й авторських симпатій до неї: “…
Не стану їсти, не буду слухати, Умру серед твоїх садів!
” Подумала – і стала їсти. “Мій витязь”, “герой”, “хоробрий князь”, “доблесний Руслан” – такими епітетами нагороджує Пушкіна чоловіка князівни, що шукає свою кохану, незважаючи на небезпеки й випробування. Преклоніння перед вірністю й доблестю Руслана, співчуття до страждань улюбленого, що раптово потеряли суженую, неодноразово звучить у поемі: Що робиш, Руслан нещасний, Один у пустельній тиші? Людмилу, весілля день жахливий, Всі, думає, бачив ти в сні.
Оповідаючи про пригоди Ратмира, одного із суперників Руслана, очутившегося в замку дівши-чарівниць і забув про Людмилу, Пушкін порівнює легкодумство цього претендента на руку князівни зі сталістю Руслана, роблячи сприятливий висновок на користь останнього: Руслан нас повинен займати, Руслан, цей витязь безприкладний, У душі герой, коханець вірний. Але от що цікаво: не тільки відважного Руслана, але й боягузливого, безчесного Фаралафа автор іменує доблесним. У чому отут справа?
По контексту легко догадатися, що у випадку з Фарлафом це слово вжите з іронією, адже Пушкін називає Фарлафа доблесним безпосередньо перед тим, як той у жаху втікає від розлютованого Рогдая й падає в брудний рів. Рогдай до яру підлітає; Жорстокий меч вуж занесений; “Загинь, боягуз! умри!” – віщає…
Раптом довідається Фарлафа він; Дивиться, і руки опустилися… … Герой, з поникшею главою Скоріше від’їхавши від рову, Бісився… але ледь, тільки-но Сам не глузував із себе. Комізм ситуації й справді очевидний, адже Рогдай не сприймав Фарлафа всерйоз, а мав намір убити Руслана.
Спочатку Рогдай і думав, що бачить перед собою Руслана, лише придивившись, він зрозумів свою помилку. А перед цим трагікомічним фрагментом автор міркує про любовне суперництво, як про марне явище: дівчина сама вибере того, хто їй по серцю, а іншим претендентам на її розташування “гніватися нерозумно й грішно”. Подальшим розвитком сюжету автор підтверджує цю ідею: злобно^-похмурий Рогдай загинув на двобої з Русланом, боягузливий Фарлаф заплямував себе ганебним злочином, і лише Ратмир, що знайшов собі подругу по душі, не тільки здатний дружески поставитися до Руслана, але й сам почуває себе щасливим.
Всі значимі події, про які мова йде в поемі, практично негайно викликають емоційний відгук автора.
Так, оповідаючи про таємниче зникнення Людмили, викраденої Черномором, і про щиросердечний стан Руслана, автор як би ставить себе на місце героя, намагаючись представити, щоб почував він сам у подібній же ситуації: Але після довгого, довгого років Обійняти закохану подругу, Бажань, сліз, туги предмет, И раптом хвилинну дружину Навік втратити… про друзі, Звичайно, краще б умер я! У своїй поемі Пушкін і виражає негативні емоції, викликані необхідністю розповідати про вчинки боягузливого Фарлафа, що спочатку бездействовали, цілком поклавшись на відьму Наїну, а потім що підло вбив сплячого Руслана й похитившего Людмилу: Навіщо я повинен для потомства Пороть і злість оголювати И таємниці підступи віроломства В правдивих піснях викривати? Поет зізнається, що набагато охотнее він би розповідав про героїчні подвиги, про вірну любов і дружбу, а не про мерзенні задуми й діяння. Але, як говориться, “з пісні слова не викинеш”.
Саме на протистоянні позитивних і негативних персонажів будуються сюжети більшості казок. Зате й кінчається поема так, як покладено казці: звертаючись до читача, Пушкін указує на те, що такий фінал легко вгадати – Зло переможене, Добро тріумфує, і автор щиро радується за своїх улюблених героїв. Оборотний увага й ще на одну особливість.
При знайомстві з текстом поеми впадає в око, що Пушкін пише про своїх героїв, як про близьких знайомих.
На самому початку добутку поет уводить традиційну формулу, що у народних казках звичайно коштує у фіналі: “И я там був, і мед я пив”. Але не тільки мотив участі в бенкеті казкових героїв звучить у поемі Пушкіна, і не випадково поет розповідає про Руслана й Людмилу так, як про своїх знайомих. Тісні взаємини із чарівним миром казок, особисте знайомство з казковими персонажами позначаються завдяки образу вченого кота – хоронителя народної мудрості, знавця “переказів старовини глибокої”: И я там був, і мед я пив; У моря бачив дуб зелений; Під ним сидів, і кіт учений Свої мені казки говорив.
Що ж, теперішній поет завжди свій у Чарівній Країні…
(2 votes, average: 5.00 out of 5)