Твір за драматичною поемою І. Кочерги “Свіччине весілля”. Доля не була лагідною матір’ю для українського народу, бо все линули та й линули на родючі землі України незчисленні вороги, намагаючись поставити її на коліна. Хто тільки не хотів підкорити волелюбний народ, хто тільки не побував на українських землях! Прийшли сюди й литовські князі, щоб робити свою чорну справу, щоб відняти волю й зробити українців рабами. Знесилений народ не зміг дати відсічі, але й не скорився.
Розпочалася боротьба за волю, за світло, яке заборонили світити
Чого можна чекати від чорної ночі, коли нічого навкруги не видно? Тільки страждання, біль, горе. Це несе із собою литовський воєвода, який сам – ніби уособлення бездушної темряви. І жевріє іскра ненависті в серцях знедолених ремісників, щоб згодом перерости в пожежу боротьби за свої права, за свою волю. Не діжде він,
Вже сім років позбавлені трударі світла, вже довгих сім років відчувають вони знущання литовського воєводи. Немає ніяких свят, не грають музики на вечорницях, та й самих вечорниць немає, бо немає головного – світла. Люди не можуть спілкуватися між собою, адже темрява огортає їх чорним крилом, не дає побачити очі один одного.
Все це робить литовський воєвода для того, щоб роз’єднати людей, щоб вони відчули себе самотніми.
Але так далі жити не можна! Зріє в серцях ремісників гнівний протест проти знавеснілого знущання іноземних князів. Чути голоси кожум’яки Чіпа, золотаря Передерія.
А об’єднує їх зброяр Іван Свічка. Не тільки прізвище у нього “світле”, а ще й щира душа, яка ніби освітлює шлях боротьби київських ремісників. Та й кохана у нього – мов свічечка серед дівчат. Веде Іван Свічка людей повернути “привілеї”. І звучать гнівні слова:
А не віддасть добром, то візьмем силою. Об заграву шляхетного їх замка
Тоді засвітим наші каганці! Зброяр розуміє, що без боротьби ніхто не віддасть князівську грамоту, ніхто не поверне світло і волю. Треба боротися до перемоги, не шкодуючи власного життя. Адже кожен народ, на мою думку, сам творець своєї долі.
Будеш мовчати – будуть з тебе знущатися до кінця твого життя. Тому й каже Свічка:
…тільки що ж робить, Коли добром ніхто не дасть нам світла. – Його здобути треба – не молить, Бо без борні нікчемні всі молитви. І свічки мирної не варта та країна,
Що в боротьбі її не засвітила. Так, Україна – не країна кротів та безмовних рабів! Вона не може мовчати, коли з неї насміхаються бездушні нелюди, коли на ній панують іноземні загарбники, тому і народжує наша щедра на таланти та душевне тепло земля таких людей, як Іван Свічка, як Меланка.
Здобуває зброяр князівську грамоту – отже повернено привілеї киян. Приходить радість на Поділля, а разом з тим святкують ремісники Свіччине весілля. Але щастя не буває довгим, доки не закінчена боротьба. Івана Свічку забирають до воєводи на розправу, хоч усі розуміють, що “ще не скінчилось Свіччине весілля”, ще почують литовські прихвосні гучний голос скривдженого народу. Адже полум’я в серцях людей не так просто загасити: Немає в світі бурі, щоб огонь Могла задути вічний та правдивий.
Задути можна свічку, загасить Пожежу навіть можна, навіть всі Жаринки найдрібніші затоптать. Але живий вогонь і в кремінці Чекає лиш, щоб ми його збудили. Цей вогонь “запалює” смерть нареченої Івана Свічки.
Ремісники хочуть засвітити “весільні огні”, щоб помститися ненависному воєводі, щоб нарешті отримати довгоочікувану волю. І веде їх уперед їхній незмінний ватажок, світлий правдошукач – Іван Свічка, хоч і не знає, ще чекає попереду: перемога або загибель. Але, на мою думку, лише той народ гідний щастя, хто здобуває його у боротьбі. Тому вірить зброяр: Хоч не мені – для вільного народу Колись зоря займеться світова. Мрії Івана Свічки про вільне майбутнє для України здійснилися. Довгі роки боровся наш народ за свою незалежність і нарешті переміг.
Я вірю, що з кожним роком ставатимуть все світлішими наші міста та села. Я вірю, що ніхто ніколи більше не наважиться напасти на нашу Батьківщину, щоб поставити наш народ на коліна. Бо тоді знов запалають вогні “Свіччиного весілля”!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)