Для написання цього твору я вибрала тему “Велика Вітчизняна Війна в добутках російських письменників XX століття”, тому що вона мене дуже цікавить. Велика Вітчизняна війна не обійшла стороною й моєю сім’єю теж. Мій дідусь і прадід воювали на фронті. З оповідань бабусі я багато довідалася про тім часі. Наприклад, як вони голодували. І для того щоб дістати буханець хліба, ходили за багато кілометрів, і, незважаючи на те, що моя сім’я жила в сільці, куди не дійшли німці, однаково вони відчували їхню присутність і страждали від війни.
Мені
ЧиСвітить ласкаве сонце, чи шумить січнева заметіль, чи нависають важкі грозові Хмари над Москвою, Орлом, Тюменню або Смоленськом, квапляться люди на роботу, снують по вулицях, юрбляться в яскравих вітрин, ходять у театри, а потім, придя, додому, збираються всією сім’єю й п’ють чай, обговорюючи мирно прожитий день
Тоді теж було сонце, ішли дощі, і гримів
Моє покоління багато знає про війну від бабусь і дідусів, але цього недостатньо, щоб мати повне подання про Великій Вітчизняну. А знати про неї просто необхідно, щоб пам’ятати й шанувати пам’ять тих людей, які поклали своє життя на поле брані за нас, за наше Майбутнє, за те, щоб сонцю було над ким світити
Немає нічого ценней тих добутків про війну, автори яких самі пройшли через неї. Саме вони написали про війну всю правду, і, слава Богові, у російській радянській літературі таких чимало.
Недавно мені довелось прочитати добуток К. Д. Воробйова “Це ми, Господи!..”. Ця повість розповідає про людину, що потрапила вплен.
К. Воробйов сам був у полоні в 1943 році, і повість ця трохи автобиографичная. Розповідається в ній про тисячі людей, оказавшихся в полоні в роки Великої Вітчизняної війни
К. Воробйов описує життя, або скоріше існування, (тому що те, що ми звикли називати життям, до полоненого складно віднести) полонених людей. Це були дні, що тяглися подібно століттям, повільно й однаково, і тільки життя ув’язнених, як листи з осіннього дерева, падали із вражаючою швидкістю. Те, дійсно, було тільки існування, коли душу розлучалася з тілом, і зробити нічого було не можна, але це було існування ще й тому, що полонені були позбавлені елементарних людських умов для життя. Вони втрачали людський вид. Тепер це були виснажені голодом старі, а не пышут молодістю, силою й відвагою солдати.
Вони втрачали своїх товаришів, шедших разом з ними по етапі, тільки через те, що ті зупинялися від дикого болю в пораненій нозі. Фашисти вбивали й убивали їх за голодне пошатывание, убивали за піднятий недокурок на дорозі, убивали ” заради спортивного інтересу”.
К. Воробйов розповідає жахаючий випадок, коли полоненим було дозволено зупинитися в селі: двісті голосів прохальних, благаючих, голодних кинулися на кошик з капустяними листами, що принесла щедра баба мати, ” накинулися на неї не бажаючі вмерти від голоду”.
Але пролунала кулеметна черга – це конвойні відкрили вогонь по полоненим, що сбились у купу…. Те була війна, то був полон, і так закінчувалося існування багатьох ув’язнених у полон приречених людей
Головним героєм К. Воробйов обирає молодого лейтенанта Сергія. Читач практично нічого не знає про нього, мабуть, лише те, що йому двадцять три роки, що є в нього любляча мати так маленька сестричка. Сергій – це людин,
Якому вдалося залишитися людиною, навіть при втраті людського вигляду, що виживав, коли, здавалося, вижити було неможливо, що боровся за життя й тримався за кожну крихітну можливість бігти…
Він пережив тиф, його голова й одяг були повні вошей, разом з ним на одних нарах тулилися троє або четверо полонених. І він, один раз виявившись під нарами на підлозі, куди товариші по службі скидали безнадійних, уперше заявив про себе, заявив про те, що буде жити, буде боротися за життя в що б те не стало
Ділячи один черствий буханець на сто маленьких шматочків, щоб усе було рівно й чесно, харчуючись однією порожньою баландою, Сергій таїв у собі надію й мріяв про волю. Не здавався Сергій і тоді, коли в його шлунку не було й грама їжі, коли жорстока дизентерія мучила його.
Пронизливий той епізод, коли товариш Сергія, капітан Миколаїв, бажаючи допомогти своєму другові, очистив його шлунок і сказав: “Більше в тобі немає нічого”. Але Сергій, “почуваючи іронію в словах Миколаєва”, протестував, тому що ” у ньому й впрямь занадто мало чого залишилося, але те, що там є, у самій глибині душі, не вырыгнул із блевотиной Сергій”.
Автор пояснює, чому Сергій залишався людиною на війні: “Це саме “те” можна вирвати, але тільки чіпкими лабетами смерті. Тільки “те” і допомагає переставляти ноги по табірному бруді, перемагати скажене почуття злості… Воно змушує тіло терпіти до израсходования останньої кровинки, воно вимагає берегти його, не забруднивши й не испаскудив нічим!”
Один раз, на шостий день перебування в черговому таборі, тепер уже в каунаському, Сергій спробував бігти, але був затриманий і побитий. Став він штрафником, а виходить, умови були ще бесчеловечнее, але не втратив Сергій віру в “останню можливість” і біг знову, прямо з поїзда, що мчав його й ще сотні інших штрафників на знущання, побої, катування й, нарешті, смерть. Він вистрибнув з поїзда зі своїм новим товаришем Ванюшкой. Ховалися вони в лісах Литви, ходили по селах, просили їжу в мирних жителів і потихеньку набирали сили. Немає меж хоробрості й відвазі Сергія, він ризикував життям на кожному кроці – зустрітися з поліцаями він міг у будь-який момент.
А потім він залишився один: Ванюшка потрапив у руки поліцаїв, і Сергій спалив будинок, де міг перебувати його товариш. “Я позбавлю його від борошн і катувань! Я сам уб’ю його”- вирішив він. Можливо, зробив він це, тому що розумів, що втратив друга, хотів полегшити його страждання й не хотів, щоб відняв життя в молодого хлопця фашист. Сергій була людина гордий, і почуття власного достоїнства допомагало йому
Все-таки есесівці піймали втікача, і почалося найстрашніше: гестапо, камера смертників… ПРО, як же це потрясає, що Сергій продовжував думати про життя, коли існувати залишалося кілька годинника
Може, і тому смерть у сотий раз відступила від нього. Вона відступила від нього, тому що Сергій був вище смерті, тому що це “те”- духовна сила, що не дозволяла здаватися, наказувала жити
Розстаємося ми із Сергієм у місті Шауляе, у новому таборі
К. Воробйов пише рядки, повірити яким складно: “…І знову в болісному роздумі Сергій почав шукати шляхи виходу на волю. Перебував
Сергій у полоні більше року, і невідомо, скільки ще слова: “бігти, бігти, бігти!”- майже набридливо, у такт крокам, чеканилися в розумі Сергія”.
К. Воробйов не написав, вижив чи Сергій ні, але, на мій погляд, знати це читачеві необов’язково. Треба лише розуміти, що залишався Сергій людиною на війні й залишиться ним до останньої своєї мінути, що завдяки таким людям ми перемогли. Ясно, що були на війні зрадники й труси, але їх затьмарював сильний дух теперішньої людини, що боровся за своє життя й за життя інших людей, пам’ятаючи рядка, схожі на ті, що Сергій прочитав на стіні паневежской в’язниці:
Жандарм! Ти дурний, як тисяча ослів!
Мене ти не зрозумієш, дарма розум сила:
Як це я з усіх на світі слів
Милею не знаю, чим Росія?..
(2 votes, average: 2.50 out of 5)