Твір на прикладі вірша “Давня казка”. Тема єдності людини та природи завжди хвилювала письменників. Митці кожної епохи, будь-якої країни не залишалися байдужими чи то до суворих гірських пейзажів, чи то до романтики бурхливого океану, чи то до безкраїх степів їхньої рідної землі.
У своїй поезії “Давня весна” Леся Українка теж звертається по Теми природи, але авторка розглядає її по-новому, додаючи власні відчуття, вносячи до тексту елементи своєї біографії… Мабуть, через це ми сприймаємо цю поезію не лише завдяки уяві (ми уявляємо
Уже з перших рядків твору ми занурюємось у світ весни: у чарівні миті, коли все живе розцвітає, відроджується до нового життя, сповнюється весняними синами. Як оригінально описує Леся Українка побачене:
Промінням грала, сипала квітки,
Вона летіла хутко, мов стокрила…
Одне лиш влучне слово – “стокрила” – а за ним постає і ритм весняних срумків, і співи птахів… Скільки разів кожен із нас бачив весну, але нам було і годі й мріяти про те, щоб описати те невимовне, що сповнювало
Здавалося б, авторка не радітиме весні разом з природою, з людьми, але ні: саме сили природи дають їй змогу боротися з хворобою і відчути себе часточкою світу, який пробуджується, сповнюється новими сподіваннями, жагою до повного життя. Леся Українка називає вплив природи на настрій своєї ліричної героїні “дарунком весни”. Мабуть, це справді дарунок: Природа дає нам шанс долучитися до її свята, відчути зв’язок із нею.
Мабуть, що так… Але мені здається, що у цій простій на перший погляд картині ховається ще один “дарунок” – дар, талант, вміння цей зв’язок відчувати, встановлювати незримий контакт з навколишнім світом, жити та мислити в унісон з природою. Такий дар, на жаль, даний не всім.
Хоча ні… Не всі зберегли цей дар!
Більшість із нас живе зараз у великих містах, де годі й мріяти про первинну, неторкану природу. Але ж і в місті є дещиця того первозданного, з якого і виникла людина. Хіба ми, йдучи заклопотані з роботи чи навчання, вміємо помічати дива навколо себе: пробудження перших весняних листочків, чарівні льодяні візерунки на зимовому гіллі, барви осіннього листя?..
Чи часто ми, йдучи вулицею ввечері, хоч на мить зупиняємось, аби побачити далекі й загадкові зорі?
Я хотів би прочитати поезію Лесі Українки не лише школярам, які вивчають її за програмою, а й багатьом дорослим. Бо цей Твір, такий щирий і дещо наївний, навіює нам серйозні роздуми, в кожного з нас настає ніби прозріння: хіба я помічав весну? Коли востаннє я зупинявся, щоб вдихнути той особливий весняний аромат на повні груди?
Спілкування з природою – не данина моді, не якийсь там беззмістовний ритуал, а повернення “до джерел”, до свого єства, адже всі люди – діти природи.
Леся Українка дещо несподівано закінчує цей твір:
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла.
Чому не буде? Можливо, тому, що з пробудженням природи збіглася перша закоханість ліричної героїні, і тому весь навколишній світ постав у інших, ніжніших та романтичніших барвах? Можливо, авторка натякає на те, що люди з віком втрачають вміння говорити з природою?
Як би там не було, замислившись одного разу над тією чарівною силою, за допомогою якої світ природи впливає на наші душі, роблячи їх чистішими, оновлюючи їх, я сподіваюсь зберегти це вміння якомога довше…
(2 votes, average: 4.50 out of 5)