Протягом Першої світової війни Євген Маланюк був старшиною царського війська. А в 1917 році, як і більшість юнаків того часу, став вояком УНР (сотником). Хотів зі зброєю в руках захищати рідний край.
Проте не так сталося, як гадалося. Армія УНР зазнала поразки, і Маланюк разом з Симоном Петлюрою змушений був тікати. Відтоді Україну вже не бачив ніколи.
Еміграція… Для Євгена Маланюка вона стала трагедією всього життя. Нерідко ностальгія, почуття самотності просто-таки шматували душу. Тому і вірші його сповнені смутку, зажури.
Думками
Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць просторих.
Все сняться материні руки,
Стара солома рідних стріх.
Поет мріяв про той час. коли нова людина стане провідником нації. Тільки така людина “варязької сталі” здатна дати Україні “візантійську мідь”. Власне, у більшості своїх творів Маланюк хотів пробудити у співвітчизників національну свідомість, викликати протест проти зверхнього ставлення до всього українського. “Малоросійство, –
Так твердо дивилася ця людина в майбутнє Батьківщини.
В останній збірці віршів, що вийшла 1972 року, поет, наче передчуваючи кінець свого земного шляху, згадував своє життя з великим болем. Він прощався з усім, що було йому дорогим. Тяжіла також думка, що помиратиме далеко від України. Мабуть, у хвилину душевної муки поет написав:
Купив цей час фальшивою ціною:
Ісходом, втечею, роками болю й зла.
А треба було впасти серед бою
На тій землі, де молодість цвіла.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)