Образ Батьківщини у творчості Євгена Маланюка (І варіант)

Як часто ми захоплюємося красою тих місць, де ми народилися й виросли, як часто багатство й велич, безкрайність і неповторність українських земель дивують і вражають нас! На щастя, ми живемо тут, тому ніколи не сумуємо за втраченою рідною землею, а туга ця – величезна і страшна, особливо коли не за. власним бажанням ти покинув свій край, а за примусом обставин. Відомий український поет, лицар духу, найвидатніший представник Празької групи Євген Маланюк змушений був залишити Україну, коли захлинулися визвольні змагання, коли переміг більшовизм

й Україна була віддана на поталу червоній ідеї.

З 1920 року і до смерті у 1968 році – це поневіряння на чужині: ніколи не побачить уже письменник України. І хоча жив Є. Маланюк у цей час у вільних країнах, міг вибирати, де творити – у Польщі, Чехословаччині, Німеччині, США, але то був невільницький вибір. Без України “повільна, нестямна загибель… Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі мстить, нагадуючи, що тебе нема.” Вона, Україна, у думках і мріях поета. Образ Батьківщини у творчості Євгена Маланюка неоднозначний і ємний. Як люблячий син, він бачить тільки найкраще в ній – співучу далеч степів, красу

жінки, незнищенність: І ось встає із піни Понту Над хвиль розгойданим свічадом Співуча мрія горизонту – Сліпуча Степова Еллада.

Степова Еллада, як називає Україну поет, асоціюється з багатющою культурою Давньої Греції. Саме таку культуру, такий потенціал вбачає Є. Маланюк у рідному краєві. “Блакитним мітом в золотім полудневім меду” стала для нього Україна, про який тільки можна мріяти і ніколи – досягти: А мені ти – фата-моргана На пісках емігрантських Сахар – Ти, красо землі несказанна, Нам немудрим – даремний дар! Та мабуть, не менше виявляє себе сином своєї землі поет, коли в його віршах з’являються жахливі звинувачення на адресу України, коли називає він її “божевільною Офелією”, “степовою бранкою”, “коханкою ханів і царів”, “розпустою”. Так, ніколи не вистачало нашій землі державної руки, тому з гіркотою згадуючи минуле, запитує Євген Маланюк, “куди ж поділа, степова Елладо, варязьку сталь і візантійську мідь?” Не хліб і мед слов’янства – криця! кріс!

Не лагода Еллади й миломовність – Міцним металом наллята безмовність, Короткий меч і смертоносний спис, – ось чого не вистачає Україні. “Любити і ненавидіти батьківщину дано геніям”, – так писав М. Неврлий. Ці слова якнайкраще характеризують творчість Є. Маланюка, який по-справжньому любив свою землю за те, що це його колиска, і ненавидів за її слабкість і нездатність вибороти собі свободу.

Незважаючи на докори й образливі епітети, з поезій письменника перед нами постає безмежна краса української землі з давнини й до сьогодні. Має Україна сили побудувати вільне майбутнє, бо в її “древнім тілі – весна”. І через муки та страждання прийде вона до справжньої вимріяної поетом незалежності: Можна смерть лише смертю здолати, Тільки в цім таємниця буття. І зерно мусить вмерти, щоб дати В життєдавчому житі – Життя.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Образ Батьківщини у творчості Євгена Маланюка (І варіант)