Як часто ми захоплюємося красою тих місць, де ми народилися й виросли, як часто багатство й велич, безкрайність і неповторність українських земель дивують і вражають нас! На щастя, ми живемо тут, тому ніколи не сумуємо за втраченою рідною землею, а туга ця – величезна і страшна, особливо коли не за власним бажанням ти покинув свій край, а за примусом обставин.
Відомий український поет, лицар духу, найвидатніший представник Празької групи Євген Маланюк змушений був залишити Україну, коли захлинулися визвольні змагання, коли переміг більшовизм
Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі мстить, нагадуючи, що тебе нема.” Вона, Україна, у думках і мріях поета.
Образ Батьківщини у творчості Євгена Маланюка неоднозначний і ємний. Як люблячий син, він бачить тільки найкраще в ній – співучу далеч степів,
І ось встає із піни Понту
Над хвиль розгойданим свічадом
Співуча мрія горизонту –
Сліпуча Степова Еллада.
Степова Еллада, як називає Україну поет, асоціюється з багатющою культурою Давньої Греції. Саме таку культуру, такий потенціал вбачає Є. Маланюк у рідному краєві. “Блакитним мітом в золотім полудневім меду” стала для нього Україна, про який тільки можна мріяти і ніколи – досягти:
А мені ти – фата-моргана
На пісках емігрантських Сахар –
Ти, красо землі несказанна,
Нам немудрим – даремний дар!
Та мабуть, не менше виявляє себе сином своєї землі поет, коли в його віршах з’являються жахливі звинувачення на адресу України, коли називає він її “божевільною Офелією”, “степовою бранкою”, “коханкою ханів і царів”, “розпустою”. Так, ніколи не вистачало нашій землі державної руки, тому з гіркотою згадуючи минуле, запитує Євген Маланюк, “куди ж поділа, степова Елладо, варязьку сталь і візантійську мідь?”
Не хліб і мед слов’янства: Криця! Кріс!
Не лагода Еллади й миломовність –
Міцним металом наллята безмовність,
Короткий меч і смертоносний спис, –
Ось чого не вистачає Україні.
“Любити і ненавидіти батьківщину дано геніям”, – так писав М. Неврлий. Ці слова якнайкраще характеризують творчість Є. Маланюка, який по-справжньому любив свою землю за те, що це його колиска, і ненавидів за її слабкість і нездатність вибороти собі свободу.
Незважаючи на докори й образливі епітети, з поезій письменника перед нами постає безмежна краса української землі з давнини й до сьогодні. Має Україна сили побудувати вільне майбутнє, бо в її “древнім тілі – весна”. І через муки та страждання прийде вона до справжньої вимріяної поетом незалежності:
Можна смерть лише смертю здолати,
Тільки в цім таємниця буття.
І зерно мусить вмерти, щоб дати
В життєдавчому житі – Життя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)