СРЕЗНЕВСЬКИЙ ІЗМАЇЛ (13 06.1812, Ярославль – 21.02.1880, Петербург; псевд. і крипт. – А. Погорельцев, Антон Келеберда, “И” та ін.) – поет, прозаїк, лексикограф, етнограф, слов’янознавець.
Народився в сім’ї російського професора словесності. Дитинство і юність минули в Харкові. Закінчив пансіон і Харківський університет (1829). Ще студентом захопився козацтвом, фольклором.
1835 р. склав іспит на магістра політичної економії, з 1837 р. посів місце ад’юнкт-професора Харківського університету. 1839 р. за кордоном вдосконалював знання слов’янських
Повернувшись з-за кордону (1842), читав у Харківському університеті курс лекцій із історії та літератури слов’янських народів. Опублікував статті “Исторический очерк сербо-лужицких литератур” (1844), “Обозрение главных черт сродства звуков в наречиях славянских” (1845). Після захисту дисертації (1846) одержав ступінь доктора слов’яно-російської
З 1847 р. – професор Петербурзькою університету.
Навчаючись у Харкові, І. Срезневський захоплювався фольклорними, історичними та етнографічними дослідженнями рідного краю. Інтерес до української мови й літератури пробудили в нього П. Гулак-Артемовський та Г. Квітка-Основ’яненко. Захоплювався також західноєвропейською романтичною літературою, ідеями Гердера. Великий вплив на нього зробили фольклорні видання М. Цертелєва, М. Максимовича, а також праці діячів слов’янського відродження. Активно затісував українські народні пісні, думи, збирав легенди, перекази, найрізноманітніші матеріали з історії Запорозької Січі.
Разом із І. Розковшенком уклав ранньо-романтичний збірник “Украинский альманах” (1831), куди ввійшли оригінальні та перекладні твори, зразки народних пісень, дум, кілька наукових розвідок. Тут уперше опубліковані російською мовою романтичні твори екзотичної тематики І. Срезневського “Море” (за підписом А. Погорельцев), “Молдавские песни”, “Красавица ласточка”, “Ой вы, слуги мой!” (за криптонімом “И”), “Мысли Саади”. У статті “Мысли и замечания” висловив свої нагляди на роль мови, її характер і шляхи вдосконалення, торкнувся проблеми історії розвитку мов, що стане провідним у його славістичних студіях.
Працюючи вчителем на Катеринославщині (1832), І. Срезневський записував від бандуристів пісні та думи, спогади старожилів про Запорозьку Січ. Вийшло шість випусків “Запорожской старины” (1833 – 1835), в якій відтворено історію українського козацтва в думах і піснях, подано уривки з козацьких літописів, “Історії русів”, “Істории Малой России” Д. Бантиш-Каменського, опік Боплана тощо. Тут є й стилізації під народні думи (“Дари Баторія”, “Смерть Богданка”, “Таборський похід Серп’яги”), а деякі твори відредаговані або перероблені упорядником (“Подвига Сави Чалого”, “Надгробна пісня Чураю”, “Мазепа” тощо). Ці втручання були зумовлені прагненням надати пам’яткам романтичного стилю, посилення епічного начала, героїзації головних персонажів.
Пізніше М. Костомаров, а потім В. Антонович, М. Драгоманов висловили критичне ставлення до цих “підробок”. Насправді І. Срезневський прагнув створити яскравий романтичний образ запорізької давнини за допомогою дум, пісень, переказів, літописів. Хоча не все в “Запорожской старіше” було автентичним, але ця історична пам’ятка вітчизняної літератури заслуговує на широке вивчення разом із романтичними містифікаціями.
Це видання стало фактологічною базою для багатьох письменників, які зверталися до героїчних сторінок нашої історії – Т. Шевченка, М. Гоголя, П. Куліша, О. Стороженка.
1832 р. І. Срезневський видав збірник “Словацкие песни”. Згодом заходився коло видання серії альманахів, що мали б зібрати кращі твори української словесності. У першому виданні “Украинского сборника” вмістив п’єсу І. Котляревського “Наталка Полтавка”, яку вважав своєрідною збіркою народних пісень, обрамлених авторським текстом. У наступних номерах “Украинского сборника” хотів умістити твори П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Шпигоцького та ін.
На жаль, тривале відрядження за кордон зірвало цей задум.
І. Срезневський опублікував кілька статей з історії України, етнографії і фольклору в журналах “Сын отечества”, “Телескоп” та ін. Тут були вміщені нариси про Ю. Хмельницького, І. Виговського, І. Морозенка, І. Мазепу, С. Палія, кілька статей про Г. Сковороду, наукові праці “Взгляд на памятники украинской народной словесности”, “Историческое обозрение гражданского устройства Слободской Украины”. Всіляко сприяв піднесенню ідеї народності, палко підтримував тих, хто писав українською мовою, обстоював думку про те, що українська мова має право на самостійне існування. “Мова українська (або як прийнято називати по-іншому: малоросійська) є мова, а не наріччя російської чи польської… мова поетична, музикальна, живописна”.
На жаль, у 70-х роках він відійшов від цієї думки, вважав її говіркою, наріччям мови російської.
Діяльність І. Срезневського відіграла значну роль у розвитку вітчизняного письменства, зокрема у створенні так званої школи романтиків, куди входили О. Бодянський, О. Шпигоцький, Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, М. Петренко та ін. У своїх статтях та листах до друзів завжди засвідчував любов і прихильність до “глибокомудрого Сковороди”, “простодушного Котляревського”, “багатого фантазією Артемовського”, “завжди грайливого, завжди привабливого Основ’яненка”.
І. Срезневський вважав, що Україна має невичерпне джерело для написання історичних творів. Спираючись на усну народну творчість, написав оповідання “Хмельничєнко”, надрукував російською мовою історичну повість “Йван Барабані” (1835), нарис “Палий” (1838), оповідання про Г. Сковороду “Майор, майор!” (1836). Написав українською мовою романтичну баладу “Корній Овара” (1836), зауваживши, що це переклад “Громобоя” В. Жуковського (“журнал “Молва”, за підписом Аптон Майко Келеберда).
Насправді ж тут маємо вільний переспів початкових строф “Громобоя” з наступним власним розвитком поширеної в багатьох народів теми про запродаж душі чортові. Основна колізія балади – романтичне боріння в душі героя, його болісні розмірковування. Образна система, описи природи, ситуації, в які потрапляє герой, – суто українські, національні.
Був палким пропагандистом ідеї народності літератури, основу якої вбачав у широкому використанні фольклору. Пісні, думи, казки вважав найдорогоціннішими пам’ятками “фантазії, вірувань, розуму й спогадів народу українського” і найбагатшим джерелом для майбутніх письменників України. Діяльність І. Срезневського в 30 – 40-х роках дала значний поштовх до подальшого розвою критики, етнографічної та історичної науки, вивчення культурних та історичних пам’яток України. Романтизм, що починав визрівати в Харківському гуртку І. Срезневського, дав Україні плеяду талановитих письменників.
Сам він підтримав і перші паростки української літератури в Західній Україні, зокрема діяльність “Руської трійці”.
Літ.: Филипович П. До історії українського романтизму // Україна. 1924. № 3; Булаховський Л. А. И. И. Срезневский // Pyс. язык в школе. 1940. № 6; Кирдан Б. П. Собиратели народной поэзии. Из истории украинской фольклористики. М., 1974; Богатова Г. А. И. И. Срезневский.
М., 1985; Яценко М. Т. Українська романтична поезія 20 – 60-х років XX ст. // Українські поети – романтики. К., 1987; Історія української літературної критики. К., 1988; Історія української літератури (перші десятиріччя XX століття) / За ред.
II. П. Хропка. К” 1992.
Ф. Кислий
(2 votes, average: 3.50 out of 5)