Роберт Винонен згадує, як на студентській вечірці читали вірші по колу… “Настала черга поета-першокурсника, хлопчика з Вологди… І Фляків прочитав “У світлиці моєї світло…”. Відбулася деяка затримка: боляче вуж все просто, навіть наївно. Так і був сказано: мол, хлопець ти гарний, але поезія – справа серйозне.
Ми в космосі, а ти “матінка принесе води”.
У світлиці моєї світло: Це від нічної зірки. Матінка візьме цебро,
Мовчачи принесе води… Червоні квіти мої У садку зав’янули все. Човен на річковій мілині
Незабаром
Завтра в мене під нею Буде клопітливий день! Буду поливати квіти,
Думати про свою долю, Буду до нічної зірки Човен майструвати собі… “У світлиці”
Керівник творчого семінару Микола Сидоренко, атестуючи Рубцова за другий курс, говорив: “Якщо ви запитаєте мене: на кого більше надій, я відповім: на Рубцова. Він – художник по організації його натури, поет по покликанню”. В 1963 році Фляків перевівся на заочне відділення й надовго зник з Москви. Він виїхав у своє Никольское. Зі спогадів Сергія Викулова: “Він майже нічого не розповідав
Ми знали тільки, що десь у селі в нього є дружина Гета, є дочка… Забрати сім’ю до себе він не міг… Нікуди було…” Поет Олександр Романов писав: “Микола Фляків!
Вірші його наздоганяють душу раптово. Вони не нудяться в книгах, не чекають, коли на них затримається читаючий погляд, а, здається, існують у самім повітрі. Вони, як вітер, як зелень і синявий, виникли один раз із неба й землі й самі сталі цієюією вічною синявим і зеленню…”
Тут не тільки емоції, тут точно виражені властивості справжньої лірики, що звучить, а не “читається”.
Вітер під віконцями, тихий, як мріяння, А за городами у сутінках полів Лементи перепелиць, ранніх зірок мерехтіння, Іржання стриножених лошаків.
До табуна с уздечкою вибіжу з мороку я, Самого гарячого виберу коня, І по травах скошеним, удилами дзвякаючи, Кінь у село сусіднє понесе мене. Нехай ромашки зустрічні від копит цураються, верби, Що Здригнулися бризкають росою, – Для мене, як музикою, знову мир наповниться Радістю побачення с дівчиною простий!
Усе люблю без пам’яті у сільському стані я, Розбурхують серце мені у сутінках полів Лементи перепелиць, далеких зірок мерехтіння, Іржання стриножених лошаків… “Сільські ночі”
ПРО “братів наших менших” писали й пишуть багато поетів. Писав про тварин і Микола Фляків. Якою чуйною й обдарованою людиною треба бути, щоб так сприймати природу, любити її!
Радуватися, коли їй добре, і страждати, коли вона в лиху!
Ластівка носиться з лементом. Випало пташеня із гнізда. Діти околишні миттю
Усі прибігли сюди. Взяв я осколок металу, Вирив могилку пташеняті,
Ластівка поруч літала, Немов не вірячи кінцю. Довго носилася, ридаючи, Над мезоніном своїм… Ластівка!
Що ж ти, рідна, Погано дивилася за ним? “Ластівка”
А в важкі хвилини, коли свідомість самітності й занедбаності мучило поета, вона прагнув заспокоїти себе, злитися сприродой.
Короткий день. А вечір довгий. І неодмінно перед сном Весь жах ночі за вікном
Встає. Цвинтарні ялинки Скриплять. Вікно покрите льодом. Часом без думки й без волі
Дивлюся у відтале вічко І раптом опам’ятаюся – як дико в поле! Як ліс і грізний і високий!
Навіщо ж, як сторожові, На ці грізні ліси В упор дивляться очі живі,
Мої опівнічні очі?
Навіщо? Не знаю. Серце холоне У таку ніч. Але однаково
Мені добре в моїй пустелі, Не страшно мені, коли темно.
Я не один у всьому всесвіті. Із мною книги, і гармонь, І друг поезії нетлінної – У печі березовий вогонь… “Зимовище на хуторі”
Важко зараз підрахувати, скільки місяців Фляків був професійним літератором. Він намагався зажити життям письменника, але… …Начебто Вітер гнав мене по ній,
По всій землі – по селах і столицям! Я сильним був, Але вітер був сильней, І я ніде не міг зупинитися…
Літературознавець Вадим Кожинов згадує: “Він був стійк і мужнім, але міг опустити руки через невдачу. Він часто мріяв про сімейний затишок, про спокійну творчу роботу й, у той же час, завжди залишався “блукачем” по своїй суті”. Кращі строфи народжувалися в шляху, убираючи в себе дорожні враження, а головне, відчуття внутрішньої розкутості, волі, який Фляків дорожив найбільше.
Я спливу на пароплаві, Потім поїду на підведенні, Потім верхи, потім пішки,
Пройду по волоку з мішком І буду жити у своєму народі.
Щиросердечна бесприютность змушувала його ще обостреннее почувати трагічну долю своєї Батьківщини, її безвісних старих і її великих поетів:
… Версти всі враженої землі, Всі земні святині й узи Немов б нервовою системою ввійшли У норовливість есенинской музи! Це муза не минулого дня.
З нею люблю, обурююся й плачу, Багато значить вона для мене, Якщо сам я хоч що-небудь значу.
Микола Фляків боготворив Росію, її історію, її природу, звичаї, вірування. Тема пам’яті, зв’язку часів і поколінь особливо лірично звучить у вірші “Стара дорога”.
В 1964 році Рубцова виключили з інституту “за зловживання спиртними напоями й знущання над святинями”. Пив він не більше інших і знущатися зі святинь не думав. Просто зібрав з поверхів портрети російських класиків, поставив у себе в кімнаті й розмовляв з ними… Виключений з інституту, він повернувся в Никольское, де колись сиротствовал у дитячому будинку. Спочатку виключення з інституту здавалося Рубцову несуттєвою помилкою, що легко буде виправити восени, коли повернуться з відпусток всі викладачі.
Але в інституті Рубцова не відновили. Незважаючи на всі свої буйства, він був соромливим і якоїсь дуже гордим. Це тільки у віршах міг він закричати, немов від болю:
Я люблю долю свою, Я біжу від потьмарень!
А в життя – немає. У житті Фляків ніколи не дозволяв собі скаржитися. Навіть якщо доводилося просити в борг грошей, він робив це болісно важко.
З листа Рубцова Василеві Елесину: “Дорогою Вася! Добрий день! Посилаю замітку про нашого фельдшера. Редагуй її й скорочуй, як хочеш (це не вірші), але тільки хоч що-небудь із цієї замітки треба б надрукувати. Так що, якщо знайдеш це можливим, запропонуй, будь ласка, замітку в газету.
Живу непогано. Ходжу в ліс рубати дрова. Тільки друзки летять”. За своє життя поет поміняло багато професій: він був слюсарем-збирачем, кочегаром, избачом, литконсультантом.
За публікації своїх віршів у районних газетах, а якщо повезе, в обласні він одержував гроші. “Були б у мене засобу, я ніколи б не друкував свої вірші…” При житті Микола Фляків видало тільки чотири тоненьких книжечки, загальним тиражем сорок три тисячі. Після його смерті вийшло більше двадцяти видань, тираж давно перевалив за п’ять мільйонів.
Наприкінці 60-х років життя поета начебто б налагодила. До 1968 року в Рубцова не було свого кута. Він писав: “Немає нічого… є тільки любов до однієї хати…” Нарешті він одержав місце в гуртожитку, у кімнаті, де жили ще двоє чоловіків. У московських журналах готувалися до публікації добірки його віршів, з’явилися якісь гроші, визнання.
В 1970 році виходить останнє прижиттєве видання – книга віршів “Сосен шум”. Фляків “входив” у літературне коло. Він багато їздив і багато побачив, але завжди вертався в рідні місця в пошуках справжніх “праці, спокою…”. Поет в одному з листів говорить про Никольском: “…тут для душі моєї батьківщина!” І ще чудесні й дуже важливі слова: …тут мені легше дихається, легше пишеться, легше ходиться по землі…”
У цьому селі вогні не погашені. Ти мені тугу не пророкуй! Світлими зірками ніжно прикрашена Тиха зимова ніч.
Світяться, тихі, світяться, дивовижні, Чується шум ополонки… Були шляхи мої важкі, важкі. Де ж ви, суму мої?
Скромна дівчина мені посміхається, Сам я усмішливий і радий! Важке, важке – усе забувається, Світлі зірки горять! Хто мені сказав, що в імлі заметеленной
Глухне покинутий луг? Хто мені сказав, що надії загублені? Хто це видумав, друг?
У цьому селі вогні не погашені. Ти мені тугу не пророкуй! Світлими зірками ніжно прикрашена
Тиха зимова ніч… “Зимова пісня”
Скільки разів писали й говорили про рідне село, про сільську школу, про шкільні роки! Але потрібний був Фляків, щоб оспівати це єдине й незабутнє. Так, всіма силами душі любив Фляків свою тиху батьківщину, нашу загальну Батьківщину. Але як людина й поет він багато чого не міг прийняти “на землі, не для всіх рідний”. З його життєвим досвідом, світоглядом і пророчим дарунком йому було жити часом нестерпно важко, майже неможливо…
… Я в ту ніч забув всі гарні звістки, Всі заклики й дзенькоти із Кремлівських воріт. Я в ту ніч полюбив всі тюремні пісні,
Всі заборонні думки, весь гнаний народ.
Микола Фляків знав собі ціну, майже завжди був упевнений у значущості своєї творчості. Він сміло йшов до того, щоб стати урівень із самими визнаними авторитетами. Але я в Тютчева й Фета Перевірю искреннее слово, Щоб книгу Тютчева й Фета
Продовжити книгою Рубцова!..
(1 votes, average: 5.00 out of 5)