Якось дуже давно трапилась десь на землі велика посуха. Усюди, не лише в річках та озерах, а навіть у колодязях повисихала вся вода. Люди без води почали хворіти й помирати. Жила в тому краю вдова, в якої була лише одна дочка.
Захворіла вдова, а дочка, щоб урятувати матір, узяла глечик та й пішла на пошуки води. Де вона її шукала, невідомо, але знайшла. Набрала в глечик і понесла додому. По дорозі зустріла вона чоловіка, що вмирав без води. Допомогла йому дівчина, дала напитись і тим врятувала від смерті.
Але за тим чоловіком зустрівся їй другий,
Вирішила дівчина трохи відпочити, а глечик поставила коло себе на землю. Аж от вибіг їй назустріч собака. Хотів, мабуть, теж напитись. Та й перекинув глечика. А з того глечика вилетіло сім зірок великих і восьма – маленька.
Та й поставали вони на небі – в пам’ять про щиру дівчину та врятовані нею душі: сім людських і одну собачу.
Ось ті зірки і є зоряний Віз, або душі тих людей, яких напувала дівчина, а восьма маленька – так то душа собаки, що перекинув
З давніх часів люди намагалися пояснити форму сузір’їв на небі. На їхню думку у кожному з них закладено той чи інший зміст.
Перед нами одна з версій трактування назви та форми сузір’я “Віз”, яке прославляє людське милосердя й доброту.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)