Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога… Уже прокликали до паю, А я собі у бур’яні Молюся Богу… І не знаю, Чого маленькому мені
То йді так приязно молилось, Чого так весело було? Господнє небо і село, Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло! Та недовго сонце гріло, Недовго молилось… Запекло, почервоніло І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся: Село почорніло. Боже небо голубеє – І те помарніло. Поглянув я на ягнята –
Не дав мені Бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози!..
А дівчина При самій дорозі Недалеко коло мене Плоскінь вибирала Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала… Неначе сонце засіяло. Неначе все на світі стало Моє… лани, гаї, сади…
І ми, жартуючи, погнали Чужі ягнята до води. Бридня!.. А й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить, Чому Господь не дав дожить Малого віку у тім раю. Умер би, орючи, на ниві.
Нічого б на світі не знав, Не був би в світі юродивим, Людей і Бога не прокляв!..
Критика, коментарі
Вірш емоційно насичений, передає найтонші відтінки почуттів ліричного героя, його страждання та переживання.