У чому справжня краса людини (за казками О. С. Пушкіна “Казка про мертву царівну та сімох богатирів”, О. Вайльда “Зоряний хлопчик” Та “Щасливий принц”, Г. К. Андерсена “Снячий королева”)

Красива людина завжди привертає до себе увагу. Нею милуються, пишаються, на неї хочуть бути схожими. А якщо до того вона любить грати перші ролі, добре зодягнена, шляхетного походження, то може стати для когось і справжнім ідеалом, зразком людської досконалості.

Пам’ятаєте, якою блискучою, прекрасною здавалася Каєві Снігова королева? За все життя він не бачив такого привабливого обличчя.

А у Пушкіна молодиця була справжньою царицею: висока, струнка, розумна. Це вже потім героїні виявлять свої холодні, жорстокі душі, вчинять лихе, примусять

людину покинути рідну домівку, а спочатку інші герої казки і читачі не розпізнають це зло. Красота створює злу своєрідний захист, надягає маску.

Якось не хочеться вірити, що вродлива людина недосконала у чомусь.

Мабуть, тому зоряний хлопчик так цінить власну зовнішність, що вважає її прямою належністю свого незвичайного походження? Мудре старе прислів’я каже: “За одягом (тобто за зовнішнім виглядом) зустрічають, за розумом проводжають”. Дзеркальце, відповідаючи на запитання цариці, хто наймиліша в світі, сказало тільки, що царівна все ж таки миліша за неї.

Але ми щиро покохали дівчинку не за

красу обличчя – за допомогу в будинку сімох богатирів, за добру вдачу і вірність нареченому.

А дівчинці Герді допомагають і люди, і звірі не тому, що вона якась незвичайна, а за її серце. Саме воно дасть їй сили більш, ніж у дванадцяти богатирів, і вона зможе пройти босоніж півсвіту та перемогти Снігову королеву, розтопити своїм коханням кригу самозакоханості й жорстокості, відняти друга у царства зла.

Краса зоряного хлопчика раптом зникає, коли він відштовхує рідну матір в убогому вбранні, рідного батька у лахмітті, просто людину, яка простягнула руку по допомогу. Його обличчя кривиться, стає брутальним, навіть потворним. Коли ж він, втомлений, незважаючи на покарання, віддасть убогому свій важкий заробіток, на його обличчі проступлять по-справжньому красиві риси: ніжність і сміливість, розуміння не тільки власного, але й чужого лиха, бажання допомогти – те, що ми називаємо справжньою людяністю, душевною красою, внутрішньою красою людини.

Це вже не маска – це сутність. Можна змінити одяг та постаріти обличчям, втратити багатство і посаду, але духовна краса людини з нею назавжди.

У казці О. Вайльда “Щасливий принц” принц-статуя почуває себе тим щасливішим, чим менше залишає собі коштовностей. Допомагаючи людям здолати нещастя, він віддає не тільки золоті шати та коштовності, що прикрашають шпагу, він віддає навіть сапфіри власних очей. Втративши зовнішню красу, принц втрачає й життя, бо кому потрібний обідраний пам’ятник?

Але над усім, навіть у вогні переплавки, залишилось головне – невмираюче, незгоряюче серце щасливого принца – як символ справжньої краси людини.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

У чому справжня краса людини (за казками О. С. Пушкіна “Казка про мертву царівну та сімох богатирів”, О. Вайльда “Зоряний хлопчик” Та “Щасливий принц”, Г. К. Андерсена “Снячий королева”)