Москаль-чарівник” – п’єса видатного українського письменника І. П. Котляревського, написана у 1819 році. Вперше видана в “Українському збірнику”, 1841 року в Москві. Майже одночасно з Наталкою Полтавкою написано й другу п’єсу
Котляревського Москаль-чарiвник. В автографi жанр п’єси визначено, як опера малороссийская в одном действии, а в першодруку (1841) в пiдзаголовку стоїть украинский водевиль.
Вперше п’єса була поставлена на сцені Полтавського театру. Звісно, що у 1820-их “Москаль-чарівник” та “Наталка Полтавка”
На кіностудії ім. О. Довженка в 1995 року було знято фільм “Москаль-чарівник”, головні ролі зіграли Лихой – Богдан Бенюк і Руслана Писанка – Тетяна.
Жанр – водевіль. Котляревський вжив мандрівний сюжет про подружню невірність, проте переосмислив його. Зберіг лиш успішне сценічне, але не вжив того, що було б негативним з моральної точки зору.
Для п’єси потрібні прості декорації, одна дія, чотири персонажі.
1. Михайло Чупрун – простакуватий, довірливий чоловік
2. Лихой – солдат
3.
4. Финтик Каленик Кононович – залицяльник-невдаха
Москаль-чарiвник написаний на сюжет народної казки. Финтик женихається до Тетяни, але вона чітко дає збагнути, що її це не цікавить. В цю нагоду чоловік Тетяни повертається з відрядження.
Вона каже Финтиккові ховатися на піч, сама іде вітати чоловіка. Раптом приходить солдат, на підпитку. Він хитрощами починає насміхатися над господарями і обманює їх, наче він здатен на чудеса.
Тетяни Чупрун – типової української молодиці. Вона, власне, не зраджує свого чоловіка. Тетяна слухає теревені Финти-ка, але на тому й край. З першої репліки вона попереджає його: “Ви-бо, паничу, не пустуйте, сидіте смирно”. І як до неї не під’їжджає досвідчений міський писарчук, Тетяна лишається собі вірною: “Тільки знайте: язиком що хочеш роби, а рукам волі не давай”. І як Финтик не викладає їй “жарчайший пламень любви”, молодиця лишається непохитною: “А ціловатись – вибачайте; се вже не жарти…”
Щоправда, Тетяна дозволяє Финтикові на словах залицятися до неї. Але коли б цих традиційних ситуацій не було, то не було б сюжету, не було б і водевіля. Проте молодиця добре розуміє, до чого все це йде: “Знаю всі ваші замисли і який у вас нежить.
Тільки то вам горе, що не на плоху наскочили. Я боюсь бога і люблю свого чоловіка, як саму себе. Я шаную вашу паніматку, або, як ви кажете, матушку, то і вам через те спускаю, що ви в’яжетесь до мене”.
Котляревський в образі Тетяни відтворив національний характер української жінки. Тут, як і в “Наталці Полтавці”, показано перевагу моралі народу над пансько-чиновницькою етикою.
Менше розкрито в п’єсі образ Михайла Чупруна, чумака, який любить, шанує й поважає свою жінку. На відміну від багатьох традиційних ситуацій, він не карає Финтика, а прощає йому. Але це гідна пара Тетяні, і його характер вмотивовує її любов і відданість чоловікові.
Яскравим образом “крапивного семени” є Финтик, міський писарчук, що приїхав у село до матері. Це – за характеристикою солдата, та покруч, яку плодила тогочасна дійсність. Финтик розкривається передусім як ловелас. Це видно з того, що він залицяється не тільки до Тетяни.
Коли його просять заспівати, Финтик пояснює: “Вчера был у Епистимии Евстафиевньї, да, вьшивши чашку воды и две чашки с настойкою, вышел надвор и на открытом воздухе сквозний ветер захватил шию и грудь, и теперь дерет в горле”. Потворне моральне обличчя Финтика розкривається не тільки в його зальотах, а й у зневажливому ставленні до рідної матері: “Она такая простая, такая неловкая во всем,- по-старосвітськи поступает: рано обедает, рано спать ложится, рано просьшается, а что всего для меня несноснее, что в ны-нешнее просвещенное время одевается по-старинному и носит очипок, намитку, плахту и прочие мужичие наряди”.
Протилежні погляди па моральні устої висловлює автор словами Тетяни: “І ви бога не боїтесь так говорити о своїй рідній? Хіба родителей почитати треба за їх одежу? Хіба не треба її уважати уже за те, що вона стара і старосвітських держиться обрядів. От які тепер синки на світі!”
Вона дає чітку характеристику Финтика: “Я не знаю, як вас терплять у службі? Мені здається – хто прези-раєть рідних своїх, на такого ні в чім положиться не можна. Нічого не можна на його повірити, і такий єсть осоружнійший между людьми, як паршива вівця в отарі…”
У цілому образ Финтика – не такий собі легковажний водевільний персонаж, а комедійний, сатиричний образ, що за своєю суттю стоїть поруч з образом возного. Одним із важливих засобів сатиричного розкриття характеру Финтика є його суржикова мова, в якій також виявляється зневага цього “крапивного Семени” до рідної мови.
Комічний, але в цілому позитивний образ солдата-ро-сіянина Лихого. Це традиційний образ “чарівника” у водевільному “чотирикутнику”, але в цьому образі відбилися погляди Котляревського па єдність українського й російського народів.
Мова п’єси характеристична. Чиста народна українська мова Тетяни й Михайла дала змогу Котляревському відтворити національні характери українського народу, з його мораллю, побутом, розумінням своєї гідності. Національним і соціальним відщепенцем є Финтик, який говорить мішаною, суржиковою мовою.
Комічна мова солдата Лихого.
Ба́йка – один із різновидів ліро-епічного жанру, невеликий алегоричний, здебільшого віршований твір повчального змісту, з яскраво вираженою мораллю.
Байка має здавна сформовану (ще від прозових “притч” легендарного давньогрецького байкаря Езопа – 6 ст. до н. е.) структуру, традиційне коло образів, мотивів, сюжетів. Езопівською мовою інколи називають підтекст художнього твору.
Байка – це оповідання, дійовими особами якого, поряд з людьми (точніше – схематичними фігурами людей), виступають тварини, рослини, неживі предмети, котрі уособлюють певні ідеї та людські характери. Розповідь, як правило, супроводжується на початку або в кінці твору прямо сформульованим афористичним моралістичним висновком, що надає оповіданню алегоричного звучання. Комізм і сатира – невід’ємні особливості байки.
Відомими авторами байок є Езоп, Бабрій, Федр, Флавій Авіан, Жан Лафонтен, Іван Крилов. Крім античних джерел, байка зазнала впливу індійської “Панчататри”.
Уперше на реалістичний грунт українська байка стає у творчості письменників персдшевченківської доби – П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського і особливо Є. Гребінки. Діяльність кожного з них відіграла важливу роль у становленні віршованої байки як повноправного літературного жанру в українській літературі. Більшість банок написано на морально-етичні теми, де зачіпаються загальнолюдські вади (“Ледащо Йван”, “П’яний”, “Будяк” та ін.). І лише в небагатьох із них поет виступає проти огидних явищ сучасної йому суспільної дійсності – паразитизму поміщиків, хабарництва судової адміністрації тощо.
Є. Гребінка у ряді байок – таких, як “Ведмежий суд”, “Рибалка”, “Віл”, “Ячмінь”, “Будяк да Коногілиночка”, наснажених злободенним змістом, користуючись яскравою і влучною алегорією, правдиво відтворював тяжку долю людини-трудівника, ошуканої зажерливими панами, крутійство судових чиновників, зловживання й хижацтво повітової адміністрації тощо. Соціальний протест Гребінки, який виступав у цих творах з помірковано-просвітительських позицій, мав обмежений характер, проте об’єктивно-художня розповідь набувала часом виразного громадянського звучання, наштовхувала читача на сміливі у ті часи роздуми. Показовою щодо цього є, приміром, байка “Ведмежий суд”, у якій реалістично зображено судове свавілля – типове явище того часу.
Суд, який мав би охороняти законність, карати злочинність, в умовах кріпосницької дійсності перетворюється у знаряддя визиску, грабунку трудових “низів”.
Байка нині зазнає певної еволюції. Крім сюжетних байок, з’являються байки-приповідки (“ліліпути”), а також байки-епіграми, байки-жарти, байки-пародії тощо.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)