Ой полем, полем килиїмським, То шляхом битим ординським, Ой там гуляв козак Голота. Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота. Правда, на козакові шати1 дорогії – Три семирязі2 лихії: Одна недобра, друга негожа, А третя й на хлів незгожа.
А ще, правда, на козакові постоли в’язові, А онучі китайчані3 – Щирі жіноцькі рядняні; Волоки4 шовкові – Удвоє, жіноцькі щирі валові.
Правда, на козакові шапка-бирка5, Зверху дірка, Травою пошита, Вітром підбита, Куди віє, туди й провіє, Козака молодого прохолоджає, То гуляє козак Голота, погуляє,
Ой чи ти бачиш те, що я бачу?” Каже: “Татарине, ой сідий, бородатий! Я тільки бачу, що ти передо мною по горницях походжаєш, А не знаю, що ти думаєш да гадаєш”. Каже: “Татарко!
Я тебе бачу: в чистім полі не орел літає, – То козак Голота добрим конем гуляє.
Я його хочу живцем в руки взяти Да в город Килію запродати, Іще ж ним перед великими панами-башами вихваляти, За його много червоних, не лічачи, брати, Дорогії
На віщо ж ти важиш: Чи на мою ясненьку зброю, Чи на мого коня вороного, Чи на мене, козака молодого?” “Я, – каже, – важу на твою ясненьку зброю, А ще лучче на твого коня вороного, А ще лучче на тебе, козака молодого. Я тебе хочу живцем у руки взяти, В город Килію запродати, Перед великими панами-башами вихваляти І много червоних, не лічачи, набрати, Дорогії сукна, не мірячи, пощитати”. То козак Голота добре звичай козацький знає, Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає. “Ой, – каже, – татарине, ой сідий же ти, бородатий! Либонь же ти на розум небагатий: Ще ти козака у руки не взяв, А вже козакові віри доняв, А вже за його й гроші пощитав.
А ще ж ти між козаками не бував, Козацької каші не їдав І козацьких звичаїв не знаєш”. То теє промовляв, На присішках7 став. Без міри пороху підсипає, Татарину гостинця в груди посилає. Ой ще козак не примірився, А татарин ік лихій матері з коня покотився!
Він йому віри не донімає, До його прибуває, Келепом8 межи плечі гримає, Коли ж огледиться, аж у його й духу немає.
Він тоді добре дбай. Коня татарського за поводи взяв, У город Січі припав, Там собі п’є-гуляє, Поле килиїмське хвалить-вихваляє: “Ой поле килиїмське! Бодай же ти літо й зиму зеленіло, Як ти мене при нещасній годині сподобило! Дай же, Боже, щоб козаки пили та гуляли, Хорошії мислі мали. І неприятеля під ноги топтали!” Слава не вмре, не поляже Од нині до віка. “Дума про козака Голоту” присвячена боротьбі українського народу проти татарських нападників.
Події відносяться до XVI-XVII століть. У думі козак Голота протиставляється багатому татаринові. Козак тому й названий Голотою, що він бідний, убогий. Одяг на ньому старий, обідраний. Однак він має коня вороного й добру зброю.
Козак не займає нікого без особливої потреби, татарин перший нападає на нього. Татарин багатий, але хижий та несправедливий.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)