Ой полем, полем киліїмським, То шляхом битим гординським, Ой там гуляв козак Голота. Не боїться ні огня, ні меча, Ні третього болота. Правда, на козакові шати дорогії – Три семирязі лихії: Одна недобра, друга негожа, А третя й на хлів незгожа. А ще, правда, на козакові Постоли в’язові, А онучі китайчані – Щирі жіноцькі рядняні; Волоки шовкові – Удвоє жіноцькі щирі валові.
Правда, на козакові шапка-бирка, Зверху дірка, Травою пошита, Вітром підбита, Куди віє, туди й провіває, Козака молодого прохолоджає. То гуляє козак Голота, погуляє, Ні
Ой чи ти думаєш те, що я думаю? Ой чи ти бачиш те, що я бачу?” Каже: “Татарине, ой сідий, бородатий! Я тільки бачу, що ти передо мною По горницях походжаєш, А не знаю, що ти думаєш да гадаєш”.
Каже: “Татарко! Я те бачу: в чистім полі не орел літає, – То козак Голота добрим конем гуляє. Я його хочу живцем у руки взяти Да в город Килію запродати, Іще ж ним перед великими Панами-башами вихваляти, За його много червоних, не лічачи, брати, Дорогії сукна,
Каже: “Татарине, татарине! На віщо ж ти важиш: Чи на мою ясненькую зброю, Чи на мого коня вороного, Чи на мене, козака молодого?” “Я, – каже, – важу на твою ясненькую зброю, А ще лучче на твого коня вороного, А ще лучче на тебе, козака молодого. Я тебе хочу живцем у руки взяти.
В город Килію запродати, Перед великими панами-башами вихваляти І много червоних, не лічачи, набрати, Дорогії сукна, не мірячи, пощитати”. То козак Голота добре звичай козацький знає, Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає. “Ой, – каже, – татарине, ой сідий же ти, бородатий!
Либонь же ти на розум небагатий: Ще ти козака у руки не взяв, А вже козакові віри доняв, А вже за його й гроші пощитав. А ще ж ти між козаками не бував, Козацької каші не їдав І козацьких звичаїв не знаєш”. То теє промовляв, На присішках став. Без міри пороху підсипає, Татарину гостинця у груди посилає.
Ой ще козак не примірився, А татарин ік лихій матері з коня покотився. Він йому віри не донімає, До його прибуває, Келепом межи плечі гримає, Коли ж огледиться, аж у його й духу немає. Він тоді добре дбав, Чоботи татарські істягав, На свої козацькі ноги обував; Одежу істягав, На свої козацькі плечі надівав; Бархатний шлик іздіймає, На свою козацьку голову надіває; Коня татарського за поводи взяв, У город Січі припав, Там собі п’є-гуляє, Поле киліїмське хвалить-вихваляє: “Ой поле киліїмське! Бодай же ти літо й зиму зеленіло, Як ти мене при нещасній годині сподобило!
Дай же, Боже, щоб козаки пили Та гуляли, Хороші мислі мали, Од мене більшу добичу брали І неприятеля під ноги топтали!” Слава не вмре, не поляже Од нині до віка! Даруй, Боже, на многі літа!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)