Історична пам’ять – це святиня народного духу, велич, доблесть і міць держави, надійний гарант єдності, наступності і спадкоємності поколінь, згуртування нації, атрибут шляхетності національної вдачі, запорука щасливої долі. Цю істину прекрасно розумів Микола Кіндратович Вороний – видатний діяч української культури, творчість якого припадає на злам ХІХ-ХХ стст.
Поезія М. Вороного глибоко патріотична. Вірш “Краю мій рідний”, датований 1908 роком, нагадує вірш Б. Грінченка “Смутні картини” (1883). Створені різними поетами
Безперечно, одним з кращих творів М. Вороного є поема “Євшан-зілля”. Автор не лише надав зворушливого поетичного звучання давній легенді, а й переосмислив її в науку своїм сучасникам, які зневажливо ставилися до краю. Поет щиро вболівав за долю рідного краю і тих, хто його відцурався.
З болем у голосі звертається поет до таких людей. Половецький хан посилає на руську землю музиканта з метою повернути сина з чужини до рідного дому. Але хлопець, якого князь Володимир оточив пошаною і багатством,
Але спів цей ніжний, любий. Ані перший, сильний, дужий, Не вразив юнацьке серце, – Він сидить німий, байдужий.
Але співець знаходить спосіб розбудити пам’ять юнака:
…знімає Той євшан, чарівне зілля, І понюхать юнакові Подає оте бадилля.
Сталось диво! Подих рідної землі відродив картини дитинства, хлопець ніби прокинувся від сну:
Краще в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!
Гостро звучить біль поета в останній строфі, сформульованій як риторичне запитання:
Де ж того євшану взяти, Того зілля – привороту, Що на певний шлях направить,-
Шлях у край свій повороту.
Поема “Євшан-зілля” свідчить про те, що конкретній проблемі поет зумів надати широкого, узагальненого масштабу. Зміст пророчої літописної легенди автор трансформував не лише на свій край, він показав її актуальність для будь-якого народу, в якому люди, “котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали…” Інтерпретована поетом наприкінці XІX ст. прадавня легенда й сьогодні звучить по-сучасному, бо хіба мало в нас таких людей, які відцуралися від рідної мови і культури.
То ж шануймося! Бо історична пам’ять – невичерпне джерело життєвої мудрості й обачності, оберіг і застереження від бездуховності, жорстокості, яничарства й манкурства. Перевертні, космополіти, національні зрадники й нігілісти, безбатченки й відступники, які цураються свого коріння, плодяться саме на грунті історичного безпам’ятства.