Ім’я Миколи Вороного назавжди ввійшло в українську літературу. Але тридцять років твори його не могли зустрітися з читачем.
Творчість М. Вороного не вписувалась у прокрустове ложе літератури того часу. Його хотіли бачити прямим і однозначним, рівним і однотипним. Але він був різнобарвним, багатотемним, непостійним, неповторним, то сумним, то життєрадісним.
Він хотів, як і Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, вивести українську літературу на європейський і світовий рівень.
Поезія М. Вороного у своїй основі глибоко
Поет не просто переказав віршами літописну легенду, а й надав їй українського побутово – історичного колориту.
У Києві живе в неволі син половецького хана. В полон його взяв Володимир Мономах і за його красу залишив при собі. Жив хлопчик у розкоші, в повазі. Він поступово
Гудсць знайшов хлопця. Спочатку співав йому героїчні й ніжні колискові пісні. Вони подобались хлопцеві, але не торкали його душі, і тоді співець дав йому понюхати євшан-зілля.
Рідний стен – широкий, вільний раптом став перед очима, з ним і батенько нещасний!!!
Прокинулося найдорожче, найсвятіше почуття – любов до рідного краю. Ніщо тепер не в змозі зупинити юнака:
Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати! –
Злітають з його уст слова, і він, “оминаючи сторожу”, крадькома простує “в рідний стен, у край всемилий”, бо найдорожче для людини – її рідна земля і воля.
Горе тій людині, яка відцуралась від свого, потрапивши на чужу землю, забула рідне слово, блиск материнських очей та мозолисті руки батька. З болем у голосі звертається М. Вороний до таких людей. Високим патріотичним акордом, зверненим до сучасної України, її синів, звучать останні рядки поеми:
Україно, мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синів твоїх багато
На степах твоїх зосталось?
Чи не відцуралися вони свого роду, своєї матері – Вітчизни? Немає в нас тієї сили, що пробудить почуття національної гідності, немає кобзарів, що колись “співали-віщували заповіти благородні”. Ось чому тепер “манівцями блукаємо без дороги”. І поет справедливо ставить запитання:
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту, –
Що на певний шлях направить, –
Шлях у край свій повороту!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)