Безсмертна спадщина Лесі Українки є дорогоцінним внеском у культурну спадщину не лише нашого народу, а всього прогресивного людства. Вона була спадкоємницею й продовжувачкою традицій національного генія українського народу Т. Шевченка, вогненного слова І. Франка.
Відомий український поет М. Рильський називав Лесю Українку “не тільки найбільшою жінкою-письменницею в світі, а й одним з найоригінальніших світових поетів”.
Перші кроки в чарівний світ мистецтва письменниці були подібні весняному пробудженню після довгого зимового
Яке слово зронить? І тоді народжуються в творчій уяві вогнисті мечі, блискавиці, слово – криця, слово – “безжалісний меч”.
Поетеса вболівала, що сама не може зі зброєю в руках стати до лав борців за краще майбутнє народу, тому весь вогонь свого серця вклала в слово – зброю:
Тільки життя – за життя! Мріє, станься живою! Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
Отже, служіння літератури рідному народові письменниця розуміла як участь у боротьбі. І поет повинен, у першу чергу, стати
Не поет, хто забуває Про страшні народні рани, Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани!
Естетичний ідеал Дочки Прометея створювався на основі її політичних та філософських поглядів. Звідси – розуміння того, що поезія – активна сила, що неминуче допоможе знедоленим збороти тиранію, визначити місце людини у вирі переплетінь народних доль на історичних шляхах. Яскравим прикладом любові самої поетеси до народу, рідного краю є вірш “Сопіга зрет зрего!” (1890 рік).
Уже в цій поезії зачинається мотив, який пройде через усю творчість письменниці: людина стає сильною, коли збагне свій обов’язок, моральну відповідальність перед народом.
Леся Українка вбачала своїм обов’язком “сіять квіти на морозі”, поливати їх гіркими сльозами доти, доки не розтане лід гніту і зла, і не зійдуть квіти добра та щастя. Вона буде “на гору круту крем’яную” камінь важкий піднімати з усмішкою веселою на устах, буде шукати “зірку провідну, ясну владарку темних ночей”. І все це заради щастя людей. Бо справжній митець повинен за всіляких обставин переживати і сум, і страждання, і радість разом із народом.
У вірші “Поет під час облоги” майстерно змальовано образ поета-співця, який під час облоги ворогом міста свідомо поділяє долю співвітчизників. Вислів “поет не боїться від ворога смерті, бо вільная пісня не може умерти”,- однаково належить і авторці, і її героєві. Твори митця подібно до життя, мають бути всеосяжними, різноманітними.
Особливо в неволі, в рідному краї, його спів повинен будити від сну, служити загальнонародній боротьбі за свободу. Леся Українка щиро повірила в силу слова, й ця віра окриляла, надавала сили до життя. Зірка таланту її засвітилася в країні поезії, де переплелися й горе, й усміх, спів і ридання.
У творі “Як я люблю оці години праці…” показано, якою виснажливою є робота розуму й серця справжнього митця, що з кожним рядком наче віддає часточку душі іншим. Але думка, що праця, мистецький хист, а отже, й життя буде принесено на олтар вітчизни, знову й знову примушує братися за перо.
Такою була геніальна українська письменниця Леся Українка – вічна легенда могутності й мудрості, ніжності й титанічної незламності. Вона своїм життям та творчістю підняла на височінь ідею служіння митця народові.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)