ЩИРА РОЗПОВІДЬ ПРО ДИТИНСТВО (А. Дімаров “Блакитна дитина”)

7 КЛАС

ЩИРА РОЗПОВІДЬ ПРО ДИТИНСТВО (А. Дімаров “Блакитна дитина”)

ПРИКЛАДИ ПЛАНІВ ТВОРІВ

Варіант 1

1. А. Дімаров – співець дитинства.

2. Блакитна дитина як ідеал.

3. Реальність і мрія в дитинстві.

Варіант 2

1. Філософські роздуми про дитинство.

2. Справжня дитина з мрій дорослих.

3. Місток між світами.

ЕПІГРАФИ ДО ТВОРУ

Похвалити від душі не небезпечно, небезпечно незаслужено засмутити.

В. Клан’є

Усі дорослі спочатку були дітьми, тільки мало хто про це пам’ятає.

А. де Сент-Екзюпері

У

добрість вірю. Птахом доліта…

Хай здалеку, а мчить на допомогу.

Я знаю: світ врятує доброта…

А. Бортняк

…Я так люблю дітей, що не надивися б на справжній відбиток ангела.

Т. Шевченко

Доки в людині живе дитина, вона людина.

В. Базилевський

Дитинство – щоденне відкриття світу. Потрібно, щоб це відкриття стало перш за все пізнанням людини і Вітчизни.

В. Сухомлинський

Віддай людині крихітку себе.

За це душа наповнюється світлом.

Л. Костенко

ЦИТАТИ З ТЕКСТУ

“Колись я чув казку про чарівний місточок. Провисав він над безоднею, і по один бік жила людина, а по другий

було все, що потрібно їй для життя. Щодня переходила ту прірву людина. І жити б їй вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів.

Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим – місточок. Я теж стою над таким урвищем, і по той бік – прожиті мною роки. І доки не щез місточок моєї пам’яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа”.

“Я відчуваю, як блакитна дитина, викликана бабусею і мамою з небес, пурхає над моєю головою. А між іншим, коли б той блакитний янгол потрапив у наш 5-Б, то не вирвався б звідти живцем. А якщо й вирвався б, то з обдертими крилами. І найбільше блакитного пір’я було б у моїх жменях”.

ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ

Феномен дімарівського стилю має дві виразні ознаки: глибоко народний психоколорит і пов’язану з ним оповідність вираження через слово і в слові. Недарма найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали ним у прозі узаконені “історії” – сільські, містечкові, міські – себто художні структури, де авторство розчиняється в матеріалі, що виповідає себе “сам”.

Його внесок у новітню українську прозу, можливо, тим непересічний, що майже адекватно виражає народне пережиття історії.

Друкуватися Анатолій Дімаров почав з 1944 року, першу книжку – збірку оповідань “Гості з Волині” – видав через чотири роки, а ще через три вийшла друком і друга книга молодого письменника – “Дві Марії”. Відтоді він опублікував понад десяток книг, оповідань, повістей та романів. Найвідоміші серед них – повість “Постріли Уляни Кащук” (1975), романи “Його сім’я” (1956), “Ідол” (1961), “І будуть люди” (1964), “Біль і гнів” (1 кн. – 1974, 2 кн. – 1980).

Анатолій Дімаров активно працює в дитячій літературі – його перу належать збірки оповідань “Через місточок” (1957), “Блакитна дитина” (1968), “На коні й під конем” (1973), казки “Про хлопчика, який не хотів їсти” (1958), “Для чого людині серце” (1963), а також збірка фантастичних повістей “Друга планета” (1980).

У 1983 році письменникові присуджено Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

Повість Анатолія Дімарова “Блакитна дитина” – одна з частин тетралогії “На коні і під конем”, “Через місток” (дитинство), “Блакитна дитина” (шкільні роки), “Маскулінум, фемінінум, нойтрум” (навчання з восьмого по десятий клас у сусідньому містечку), ” Ать-два!” (служба в армії, нелегкі будні молодого бійця). Перша частина твору розпочинається притчею-казкою.

Тема повісті – зображення вчинків, поведінки та способу життя п’ятикласника Толика, його багатого внутрішнього світу, бажання самоствердитися, обираючи при цьому не надто ефективні методи реалізації задуманого.

Ідея повісті – утвердження думки автора про те, що кожна дитина – оригінальний незбагненний світ зі своїми думками, переживаннями, світосприйняттям; засудження негативних вчинків, які принижують гідність людини.

Авторський відступ (позасюжетні елементи) у творі (виділений трьома зірочками – письменник веде мову від імені дітей свого покоління).

Художні деталі, підтекст, їх роль у розкритті характерів героїв; “Я швиденько гашу цікавий вогник в очах (мені страх хочеться довідатись, як швидко бігла Параска Михайлівна!) і, набравши якомога строгішого вигляду, кажу: “Це – недобре!..” (Батько внутрішньо підтримує витівки сина, бо згадує себе в такому ж віці, але змушений грати роль вимогливого батька).

“Йди і постарайся хоч трохи бути схожим на тата, коли він був отаким, як ти! У бабусі, моєї старенької мами, при оцій фразі починають підозріло посіпуватися губи, а я опускаю очі: мені здається, що зараз у мене точнісінько такі вуха, як у сина, – ліхтарі ліхтарями”. (Батькові соромно за вчинки та за ідеалізацію його особи).

“Пліт був високий, та мені хотілося, щоб він виріс до неба. Щоб я ліз по ньому і ліз, а йому не було кінця-краю…” (Внутрішній неспокій Толика).

ПРИКЛАД ТВОРУ

Швидко минає дитинство, та завжди залишає по собі чарівний слід, і яким би воно не було – безхмарним і щасливим чи важким і буремним – все одно багато пригадується кожній людині теплого й доброго.

Недарма ж саме про часи дитинства поет Дмитро Луценко писав:

Щастя – це віра в добро і любов,

Щастя – музика вільних дібров,

Щастя – це діти і рідний дім,

Щастя – це світ, подарований всім!

Герой твору А. Дімарова “Блакитна дитина” – це звичайний хлопчик, п’ятикласник, у міру слухняний, у міру бешкетний, як і будь-яка інша дитина. Він не може бути таким ідеальним, як омріяна дорослими “блакитна дитина”, котрої насправді існувати просто не може, бо дитинство не пов’язане з ідеальними уявленнями, воно пов’язане з усіма складностями життя, пошуками й відкриття, на шляху до яких дитина не завжди відповідає суворим вимогам дорослих.

Будь-якого читача навіть назва оповідання може ввести в оману, викликати враження про якихось космічних, чи, принаймні, фантастичних істот. А насправді йдеться про досить земні та зовсім відірвані від реальності уявлення. Блакитна дитина, вигадана дорослими, ніколи не зробить нічого неправильного, і це може бути дуже страшно, бо така дитина може зусиллям батьків перетворитися на сіру мишку.

Невже дорослі забувають, як самі були колись маленькими, бешкетували, помилялися, замислювалися про щось, шукали відповіді?

А маленький самотній хлопчик з оповідання “Блакитна дитина” чимось нагадує героя казки А. де Сент-Екзюпері “Маленький принц”, котрий також хотів усе зрозуміти й відчути сам, і пригадується історія про те, як у 6 років хлопчик малює удава, що проковтнув слона, а дорослі бачать лише капелюх. Дорослі не розуміють дитячих турбот і проблем, страхів і радощів.

Отже, А. Дімаров належить до тих письменників, що не ганяються за винятковими темами й сюжетами, виграшними сьогодні й забутими завтра, їх цікавить феномен людини, “пригоди її душі”, психологічний стан і стосунки між дорослими й дітьми.

І ставши дорослим, автор звертається до інших дорослих із закликом не забувати своє дитинство, не творити зі своїх дітей утілення комфортності й зручності, таку собі блакитну дитину: “Я відчуваю, як блакитна дитина, викликана бабусею і мамою з небес, пурхає над моєю головою. А між іншим, коли б той блакитний янгол потрапив у наш 5-Б, то не вирвався б звідти живцем. А якщо й вирвався б, то з обдертими крилами. І найбільше блакитного пір’я було б у моїх жменях”.

І письменник змальовує дитинство в усій його дотепності й смутку, маленьких і великих відкриттях, прикростях і помилках.