“Пролітав буйний вітер над морем” (Леся Українка) – Леся Українка (1871-1913)

Підручник Українська література 10 клас

ХХ Століття

“Пролітав буйний вітер над морем” (Леся Українка)

Гама пейзажних малюнків Лесі Українки виявляє як любов до рідної природи, захоплення її красою, так і спостережливість у сприйнятті образів чужини. Волинь і Полтавщина, Буковина і Крим, гуцульські Карпати і степова Україна, Чорне море і Поділля знайшли поетичний вираз у творчості Лесі Українки.

А ще письменниця збагатила українську пейзажну лірику картинами Італії, Східних Альп і Єгипту. У її пейзажній поезії виокремлюються

твори, в яких об’єктом зображення є морська стихія.

Цикл “Подорож до моря”, що відкривав збірку “На крилах пісень”, зафіксував юнацьке захоплення Лесі Українки від першого побачення з морем, усвідомлення його величі: “Прощай, синє море, / Безкрає, просторе, – / Ви, гордії, вільнії хвилі!” Образи хвиль – то “срібнокудрих”, то “зелених” – вінчає враження від збуреної кораблем води, яка розкочує неспокійні хвилі, що “сердито трясуть гребенями, / Наче гривами огирі білі”. У присвячених братові Михайлові “Кримських спогадах” сприйняття моря поглиблюється, розширюється

спектр кольорів. Лірична героїня спостерігає контрастні пейзажі, авторка ж знаходить відповідні засоби для їх художнього виразу.

Коли море спокійне, то “з тихим плескотом на берег / Рине хвилечка перлиста” (“Тиша морська”), у бурю ж “б’ється хвиля, як в лютому горі”, набігають “грізні, люті вали білогриві”, “хвилі буйнії” гуляють морем (“Негода”). Авторка апелює до зорових уявлень читача, подає картини, повні руху, наснажені виразними барвами. Читаючи ці вірші, зримо уявляєш пейзажі, бачені Лесею Українкою і силою її поетичного слова пущені у подорож століть.

Архип Куїнджі. Хвилі

Певною мірою ключовий у мариністичній ліриці Лесі Українки образ хвиль персоніфікується і сягає кінематографічного враження в “Імпровізації”: “З темного моря білявая хвилечка / До побережного каменя горнеться, / Пестощі, любощі, сяєво срібнеє / Хвиля несе в подарунок йому: / Темне чоло побережного каменя / Хвилі коханій назустріч засяяло”.

Вінцем пейзажу в ліриці Лесі Українки є вірш “Хвиля”, написаний 1908 року в Євпаторії. Твір за змістом умовно можна поділити на дві частини – власне пейзажну і філософську. На початку авторка малює переможний наступ хвилі на прибережне “сухеє баговиння, на розсипане каміння”.

Домінування світлих барв (вал “білий”, “срібний”, “білим пломенем” метнеться, скидає з себе “все, що ясне”) завершується у момент удару хвилі в берег, до якого так прагнула. Використання кольористичного контрасту дозволяє увиразнити настроєву гаму – тріумф закінчився: хвиля “смутна, / каламутна, / вже не ясна, вже не біла. / відпливає посумніла. / мов до гробу”. Шлях назад супроводжується плачем, із яким хвиля, “мов жалобу, до себе горне “баговиння тьмяне, чорне”. Із зітханням втишена хвиля щезає у величезному морі. Живописну картину завершено.

Усе наступне – розгорнуте риторичне запитання. Поетеса розмірковує, що чекає хвилю на дні морському. Хід її думок підсилено зміною ритму: чітким чотиристопним хореєм написані рядки сумної “рабської перспективи” хвилі: “колихать малі молюски”, “гаптувать прозорі луски”, “на коралі класти карби”, “вартувати морю скарби”. І знову ритм ламається, коли мінорну змістову тональність (“і слугою / під вагою / там вона довіку стане / й не повстане?”) перемагає ймовірність полинути “межи сестри, межи милі, / вільні хвилі”. Риторичним запитанням розгортає авторка-неоромантик іншу можливість: “розтечеться, розпливеться, / знову сили набереться. / потім зрине / і гучна. / і бучна, / переможно валом сплесне / і воскресне?”.

Море – як символ свободи, хвиля – як можливість вибору, як заклик до руху: так сприймає читач образність цього пейзажно-філософського твору. Його ритмічні засоби виявляють вміння поетеси відтворювати рухливі картини морської стихії, відчутно вловлювати музику хвиль, перебувати в полоні ритму моря. А наскрізна персоніфікація виявляється ефектною та ефективною водночас.

Глибокому розкриттю авторського задуму найповніше сприяє ритмомелодика – зміна 1-, 2- і 4-стопних рядків хорея залежно від їх художнього навантаження, задля досягнення більшої виразності образу.

Віктор Бабенцов. “Стояла я і слухала весну”. 1970

Описи природи у Лесі Українки ніколи не були самоціллю. Саме тому в них, зазвичай, присутня людина, зі світом своїх мрій і думок, страждань і радощів, надій і звершень. Твори поетеси органічно поєднують пейзажні мотиви з філософськими та інтимними. Блискучий доказ того – восьмивірш “Стояла я і слухала весну” із циклу “Мелодії”. Поряд з іншими поезіями циклу (“Нічка тиха і темна була”, “Не співайте мені сеї пісні”, “Горить моє серце, його запалила”), сповненими сумними інтонаціями через недосяжність щастя, через втому ліричної героїні від життєвих змагань, аналізований твір вирізняється своєрідною просвітленістю.

Вміння ліричної героїні “слухати весну” дало їй змогу почути дзвінку й голосну пісню, закличну мову і таємний шепіт. Голоси весни оспівують любов, юну красу, радощі, надії – все те, про що колись їй мріялось. Опанувавши захмареність власного серця, героїня тішиться весняним буянням, знаходить розраду в гармонії зі світом природи.

Перевага слухових відчуттів (навіть на лексичному рівні: слухала – співала – шепотіла) у цій поезії доводить авторське вміння малювати світ природи усіма засобами. Загалом вірш відзначається світлою ніжністю і грацією – прикметами творчої індивідуальності, спостереженими ще Іваном Франком. Ці дві прикмети найпотужніше виявилися в інтимній ліриці письменниці.

Кількісно вона становить порівняно незначну частину спадщини Лесі Українки, однак сила почуттів, якими фонтанують більшість творів, – вражаюча.